Марина Дяченко: Печера

— Людина не може не відповідати за свого звіра…

«Ви ніколи не бачили, як тисячі людей пруть одні на одних, стінка на стінку. Як вибухають… бомби, і летять на всі боки руки й ноги, виснуть на деревах…»

— Звіра? — сонно перепитала Паула. — Ви… про звіра, Рамане?

— Пауло, — сказав він глухо. — А може, ми…

Вітер. Сухе листя, й те, що не встигло ще стати сухим, але стане, неодмінно стане, бо осінь…

— Я теж про це думаю, — тепер вона нерухомо дивилася в стелю. — Те, що ми зробили… Можливо, це не так і добре… можливо…

Раман згадав Валя.

«Я боюся! Я в гуртожитку мию посуд — і раптом бачу, що я… наче я схруль. Я боюсь… що Печера… про Печеру не можна говорити вголос, вона помститься!..»

Що привиділося Валеві в той день? Від кого він рятувався, кидаючись сторч головою у вікно п’ятого поверху?..

— Що ж тепер удієш, Пауло, — сказав Раман пошепки. — Уже… Не повернеш…

Що мав на увазі Тритан, кажучи про «пелюстки»? Про «бомби»?!

Зараз це було дуже важливо.

А тоді — тоді він навіть не спромігся перепитати…

— Пауло, не спи!!

— Відчепися, — вона, як ніколи досі, звернулася до нього на «ти». — Я хочу… я не можу більше.

Вона лежала, вткнувшись лицем у диванну подушку з діркою.

Він ліг поруч — добре, що диван великий.

За все його життя в його обіймах побувало безліч жінок.

Та жодна з них, тих, кого він на хвилину робив своєю, не була для нього така…

За вікном металися, прощаючись з літом, покроплені жовтизною крони. Вранці вулиця Кленів прокинеться в мозаїці кленового листя…

Якщо він настане, той ранок.

У нього більше не було сили. Цей останній здогад — про те, що рацію мав Тритан, а зовсім не вони з Паулою, — підкосив його остаточно.

Паула…

Тіні гілок. Шерхіт сухої трави у квітковому яшику на балконі.

— Пауло, — він обійняв її, щоб хоч якось загладити свою колосальну вину. — Пауло… не спи…

Вона дихала рівно, очі її були заплющені, і повіки не тремтіли, і на змученому обличчі лежала маска втомленого задоволення.

Кілька секунд він балансував на грані між сном і явою, а потім не втримався й шугонув у безодню.

І, падаючи, відчув миттєву, спокійну радість.

Вона була безтурботна.

Вуха її, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, легко різнили звуки від згуків; шерехи, накладаючись на дзвін крапель, відлунювали від стін, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в зарості моху, незліченно повторювалися, вдаряючись об стіну. Звуки — ниточки, що заповнюють простір Печери, — зараз усі були тонкі, нечасті й цілком безпечні. Шаруділи у вологих щілинах комахи, ледь чутно шелестіла повільна річка, а на цілий ярус нижче парувалися два дрібні тхолі. Спокійне дихання Печери: цілковитої тиші тут не буде ніколи. У цілковитій тиші царна почувалась би сліпою.

Вона йшла… Здається, вона йшла вниз, туди, де її чуття безпомильно вгадувало воду.

Кам’яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не давали світла, але світилися самі, позначаючи стіни та схили блакитними нерівними плямами. Царна була байдужа до дикуватої привабливості залу — вона чула воду. Найкращий з відомих їй звуків.

Туди, де, зриваючись з вапняних патьоків, лунко падають у чорне дзеркало солодкі краплі…

Туди, де серед каміння ледь чутно дихає струмок…

Там життя.

Голоси води й життя обманули її.

Перебираючи ниточки світлих і теплих звуків, вуха її упустили одну-єдину крижану павутинку.

Він умів чекати.

Ситий запах крові плив над водою. Тепла й жива істота підходила дедалі ближче, і він затамував дух.

Сааги вміють подовгу не дихати. Тому їм удається заманювати в засідки царн, які мають такий гострий слух і які так безтурботно покладаються на самий тільки слух.

Він не знав, що за темне почуття, що за невидимий примус загнав його на полювання саме до цього нерухомого озерця. Але царна з’явилася — а значить, полювання буде вдале.

Мініатюрна тваринка з мигдалеподібними очима виступила з-за кам’яного пасма. Зупинилася, водячи вухами-локаторами; білі мушлі вперше напружилися, не чуючи, але передчуваючи небезпеку.

Він лежав, беззвучний і непорушний, мов камінь. Царні лишилося зробити кілька кроків до води, тоді жодна сила не перешкодить йому накрити її одним кидком.

Однак царна барилася.

Чи кров у його жилах стугоніла занадто голосно, чи царнина спрага була не така сильна, чи інстинкт тваринки в останню мить попередив її про скору смерть, але царна стояла, не ворушачись, обережно піднявши передню ніжку з гострою ратичкою, і мигдалеподібні очі невидюще дивилися в темряву.