Марина Дяченко: Печера

Боротися не було ні сили, ні сенсу; поклавши голову на лікоть, вона мляво думала про те, що головну справу зроблено, за Тритана відомщено й тепер боротися нема за що. І боятися теж — пан чи пропав…

Стимулятор перестав діяти. І коли вона ватними руками надірвала упаковку і вкинула в рот останню капсулу — нічого не сталося.

Паула здригнулася.

Сцена Печери — зараз…

Їй хотілося додивитись до кінця.

Тому вона з неймовірним зусиллям підвела голову, насилу одірвавши її од затерплого ліктя.

І побачила, що Савині руки, бгаючи папірець, тремтять.

І Кович, вибравшись зі своїх думок, дивиться на екран.

Танок жуків… зеленуваті візерунки лишайників, біляста тінь, запах води та цвілі…

Миттєва тінь саага.

Сава скрикнув. Точніше, хотів скрикнути, Паула бачила, як стрибнули його плечі.

І знову — як тоді, в залі, наче корячись один раз написаній партитурі, від щік її відлила кров, і обличчя оніміло.

Камера дивилася на юнака в білій сорочці, чию шию недбалим витком перекреслив червоний шарф…

Її боляче вдарили в бік. Вона здригнулася.

Кович стояв поруч, і тремтячий палець його вказував на віконце рейтингу.

Дев’яносто дев’ять і п’ять… Такого ще не бувало.

Паулі стало недобре.

Збій апаратури?

— Камеру, — Кович здавався свіжим і сповненим сил, як завжди здим і готовим у бій. — Як домовлялись. Я скажу.

Маленька камера стрибала в руках враженого Сави. Паула сиділа за пультом; остання картинка — уклін, розкривається завіса, Кович підтримує Ліцу, майже несе її на руках; Паула зціпила зуби:

— Саво, розгін…

Завіса закрилася.

І відразу ж на зміну їй на екрані виникло сухе й діловите обличчя Рамана Ковича. Убоге світло апаратної скрадало сивину й зморшки — той Кович, що був на екрані, здавався сильнішим і спокійнішим за Ковича живого, який сидів неподалік Паули перед маленькою камерою в Савиних руках.

— Уже? — спитав Раман напружено.

Паула кивнула.

— Я Кович, і це прямий ефір, — сказав Раман незвично здушеним голосом. — Я не говоритиму багато, ви бачили виставу, в якій я все сказав… у якій ми все сказали, — поправився він надсилу. — Я не хочу стверджувати, що знаю про життя… все… я навіть не наполягаю на своїй правоті… Я кажу, що знаю. Ту частину правди… яка не дозволяє мені мовчати… я змушений.

Сава потроху заспокоювався — камера в його руках перестала сіпатися, тепер на вихід ішла професійна, цілком виразна, незважаючи на вбоге освітлення, картинка; зате Паулу трясло дедалі дужче. Вона навіть зуби зціпила, щоб мимоволі не прикусити язика.

Раман говорив, насилу виштовхуючи із себе слова — наче випльовував жаби.

— Світ влаштований… не так… як нам би хотілося. Кожний з нас може вбити… безвинно, просто корячись своїй природі… і бути вбитий. Ніхто з нас не говорить про це… більшість… про це не думає. Прокидаючись уранці, ти не згадаєш… не довідаєшся, кого цього ранку забере… спецбригада… не довідаєшся… чий смак крові ти пам’ятаєш… якщо пам’ятаєш. Але ж ми не можемо нічого… крім того, як пам’ятати. Крім того, як задумуватися… Задуматися. Я не знаю, чи був світ такий вічно… і чи буде… що ж. Нехай так, скажете ви, нехай ми неспроможні переломити… світобудову… Але знайте. Щоразу, потрапляючи в Печеру… ви віддаєте себе в руки єгерів. Не питайте мене, що з цим робити… просто знайте. Наш світ і світ Печери… я радий, якщо вистава допомогла це зрозуміти… усвідомити, — він перевів дух. — Прошу пробачення, — він закашлявся й кашляв довго, і в Паули дедалі дужче стискалося серце, — я прошу пробачення в талановитого актора Валича Валя, який трагічно загинув… під час роботи над виставою… І дякую… якщо так можна дякувати… дякую і прошу прощення в єгеря Тритана Тодіна, убитого в Печері два дні тому. І хочу сказати, що його вдова Паула Німробець перебуває в смертельній небезпеці, сон її буде глибокий, але смерть не буде природна, і взагалі, скільки неприродних смертей трапляється на десяток смертей звичайних?! Я звертаюся до Триглава: загибель безневинної людини, в ім’я хоч яких міркувань… як можна?! Чи ми сааги посеред денного світу, чи ми єгері, позбавлені облич?! Той, хто призначений катом Паули Німробець, — я звертаюся до тебе… Чи мало Тритана?! Чи…