Марина Дяченко: Печера

Раман говорив і говорив, могутньо, люто, і до жовтих щік доливав рум’янець, але й Паула, й Сава бачили, як на всіх до одного екранах уже мерехтять сірі більма.

— Рамане, — тихо покликала Паула.

Кович почув її не зразу.

— Що?..

— Рамане… все.

Кович затнувся. Роззирнувся не розуміючи. Конвульсивно ковтнув клубок.

— Ви будете сміятися, — Сава закинув камеру за спину, як хлопчисько закидає шкільну сумку, — ви будете сміятися, але вони-таки… вирубили вишку. Взагалі… А може, вони її підірвали?!

І Сава розреготався, і сміх у нього був дивний — водночас щасливий і істеричний.

Дірка в диванній подушці…

Коли вони відчинили двері, коли в сперте повітря апаратної ввірвався пропахлий пилюкою й тютюном вітер коридорів…

І камери. Десятки об’єктивів, відтискаючи один одного, бажали неодмінно зазирнути у вічі. Гвалт, гул голосів, білі плями облич, з усіх деталей застрягла в пам’яті одна: скляна комашка-сонечко на чиїйсь франтуватій краватці.

— Чи варто розцінювати ваш вчинок…

— …історію хвороби?

— …і можливі наслідки…

— Чи правда, що пан Тритан Тодін…

— …дати пояснення.

І люди. Хто б міг подумати, що телецентр може вмістити стільки народу?!

І погляди. І там, за краєм обурених чиновників та метушливих журналістів, — вражене мовчання.

Вони всі дивилися, зрозуміла раптом Паула.

І ця думка єдина була варта уваги.

— …Зі мною все гаразд, Стеф… я подзвоню.

— …підписати протоколи…

Вона поставила розчерк під великим текстом, навіть не пробігши його очима.

Люди були скрізь. Усі, хто коли-небудь одержував перепустку на телецентр…

А коло входу охорона розгублено намагалася відтіснити тих, у кого перепустки не було…

А потім Паула зрозуміла, що її смикають за рукав. Одна рука за одною, а Ковича, який іде попереду, просто хапають за плечі, тягнуться й тягнуться руки, всім хочеться торкнутися…

А потім вона побачила сіру машину, навколо неї чомусь вільний простір, і трьох мовчазних людей з напруженими, якимись винуватими обличчями, і в того, високого, який перший ступив до Паули, в опущеній руці явно щось є, ну не порожня ж рука…

— Охорона психічного здоров’я, — м’яко сказав високий. — Панно Німробець… пані Тодін… Пауло. Вам би треба поїхати з нами.

Вона стежила за його рукою.

Уколоти крізь рукав — вистачить миті, підхопити жінку, яка раптом упала, — природно для чоловіка…

Рослий зі шприцом піймав її погляд.

— Пауло, — сказав він докірливо. — Ну заради пам’яті Тритана…

Вона вишкірилась.

Високий знову ступнув, тепер уже не збираючись ні про що розмовляти, але між ним і Паулою раптом опинився Раман Кович. Пружинячи на напівзігнутих, невловимо схожий на великого старого саага…

Дірка в диванній подушці.

Дірка.

— Пауло, не спи…

Вона засміялася:

— Я ж не можу не спати… вічно…

Вони, як і раніше, відгороджені од світу, тільки замість тісної апаратної — простора Ковичева квартира, де у квіткових ящиках на балконі сохнуть по осені бур’яни.

Дірка в диванній подушці. Заходить Тритан, усміхається зеленими очима, говорить голосом, як в океанського пароплава:

— Привіт, Пауло… Хочеш спати?

— Тритане, пробач, будь ласка…

— Пауло… — Тританів голос змінюється на голос Ковича. — Не спи… Поговорімо…

— Тритане!..

Зелені візерунки на мерехтливих стінах… Уже?!

— Пауло. Пауло… Не спи.

…Що таке «пелюстки»?

Чомусь цієї ночі Рамана мучило саме це, другорядне, дивне питання.

Усе, про що говорив Тритан за кілька годин до своєї загибелі…

Усе це Раман успішно витиснув зі свідомості, він мав важливіші справи…

А тепер усе це прийшло знову. Згадалося.

Слова, вимовлені людиною за кілька годин до смерті, набувають особливого сенсу.

«Війна… Ви такого слова… не чули. І ви, звісно, не уявляєте, як це — ходити по вулиці озираючись, заходити у власний під’їзд, тримаючи напоготові сталеву болванку… Як це — боятися за дочку, яка повертається зі школи».

Боятися — чого?!

Паула лежала на дивані, і не спати їй лишилося рівно стільки, скільки й жити.

Годину, може, дві…

— Пауло, не спи…

— Тритан приходив? — спитала вона, дивлячись запаленими очима кудись повз нього, у простір.

Раман перевів дух.

Так, Тритан приходив. Обом зараз здавалося, що Тритан сидить у кріслі навпроти, закинувши ногу на ногу, — як завжди трохи неуважний, спокійний і доброзичливий.

«Що ж ви наробили, Рамане?»