Валерій Шевчук - Мор

— Не підписуй! — гукнув раптом я. — Хочеш біду собі на голову взяти?!.

Троє подорожан повернули до мене порожні зіниці. Вони все ще співали, а я дивився; як поволі заходить на овиді сонце, і слухав, як дзвенить у повітрі високий, печальний звук. Бачив хмари, які обливалися кров'ю, червоне коло, що сперлося на верхівку горба. Тепло дихала земля, на неї скрапували пелюстки грушевого цвіту, і від того чувся тонкий запах меду. І мені здалося, що я починаю розуміти ту дивну виставу, яку показують мені ці троє обірванців. Вони ж бо — моє життя, яке прожив до цього менту, все моє баламутство і всі мимовільні й довільні переступи. Ця вистава — засторога мені, щоб одумався я й перестав даремно тулятися по дорогах, щоб нарешті знайшов прихисток у цьому світі, бо моє життя — цілковиті мандри. Нічого не зробив я ні доброго, ні поганого, а тільки пащекував, їв хліб прошений і тинявся. Нікому від мене не було солодко чи гірко, і жив я все-таки не як людина, а як тінь. Нехай приносив людям веселість, але чи не обійшлися б вони без моєї веселості; нехай давав утіху самотнім молодицям, але й без мене знайшли б вони її. Я трохи злякався такої гострої перестороги, хоч майже твердо знав: все це тільки химерна гра уяви, бо я спокійнісінько лежу під грушнею і сплю. Я можу уявити себе в цьому напівморочному стані будь-ким, навіть пребагатим-дукою, котрому нічого не варто видобути собі з кишені золотого дуката й кинути цим вертепникам. Я можу одягти себе в цьому сні в пишні шати і сісти в золоту карету, і хай мене везуть найкращі турецькі коні. Але щось із тої вистави проникало мені й до серця, і від того відчув я, що в грудях починає тонко боліти, і що я, напевне, залежав лівий бік, і що в мене стоять в очах справжні сльози, бо я трохи й каюся за своє гуляще й безпритульне життя. Але думаю я й інше: й такі, як я, потрібні світові. Хоч би для того, щоб не закисали люди у буденні, щоб могли на хвилю забутися і відчути добру заздрість: бачать-бо в мені від усього звільнену людину. «Не така марниця — воля», — вирішив я, перевертаючись на другий бік. Мені стало погідніше, і не боліло серце, і зміг я уявити себе багатим і мислостивим.

— Гей, ви, як вас там назвати! — закричав я вертепникам, що вже складали манаття. — Стривайте! Я хочу винагороду вам дати!

Подорожні спинилися, одночасно повернувши до мене жовті й моторошні черепи.

— Ви мені непоганий вертеп показали і немало доброго мені розказали. Я упізнав усі свої вади і звади і каюся в усьому неґречному і нестатечному, що вчинив я у цьому світі і узимі і вліті. Але кожен у ньому так проживає, яке призначення собі має! В кожного є неписана доля, і є на теє божа воля, — я показав на залите малиновою барвою небо. — Тож навіть у сні не судіте тих, котрі зла не чинять у світі!

Подорожани стояли супроти мене й дивилися, і я раптом зрозумів: очевидно, даремно це говорю, адже їхні голови порожні. Тому уявив у себе кишеню, набиту золотом, і уявив, що вийняв звідти битого таляра, а відтак кинув у одну із трьох наставлених до мене долонь. Монета дзенькнула, як об камінь, і я уздрів трьох вершників, які швидко помчали по дорозі. Курява огорнула мене з голови до ніг, і я голосно чхнув, пробуджуючись, щоб повіншувати собі ж таки доброго здоров'я.

Я входив у міську браму. Рипіли вози — саме проїжджала валка, і я, щоб не мати діла зі сторожею, долучився до гурту — вже зараз до подорожніх ставилися з підозрою через мор, який з'явивсь у далеких краях. Отак я увійшов у тісну, брудну вуличку, над якою вивишалися сірі стіни з малими вікнами. Посеред вулиці дзюркотів потік, несучи з собою нечистоти: шкаралущу, розварені овочі чи просто гній.

Був задоволений, що потрапив у місто, — ліг на душу ласкавий спокій, і я не без осолоди потинявся по вулицях, стережучись, однак, розхилених вікон. Але на одній із вуличок лиха пригода таки не обійшла мене, бо довелося пропустити повз себе повіз, а Що за завіскою мигнуло гарненьке шляхтянське личко, я так на нього задивився, що не встиг відскочити — згори на мене линула брудна злива помий. Я підскочив од несподіванки й перелякано стрибнув на зворотний бік вулички, звідки замахав кулаками на розхилене віконце. Кипів од обурення, але у віконці з'явилася така пухка й затишна молодичка і в неї так м'яко випнулися, притиснуті до лутки високі перса, що лайка застрягла мені в горлі.

— Вибачте гріх мій, панотче, — сказала ніжно молодичка. — Я вельми шкодую за вчинену вам прикрість і прошу натомість завітати до мого шинку: дам вам умитися і, коли ваша ласка, нагодую чим бог послав.