Валерій Шевчук - Мор

Відбувалося щось незвичайне: він сам ставав отим ченцем, котрий безживне розпластався перед ним на землі. Порожні груди страннього раптом наповнилися прохолодною вільгою, відчуттям звільнення і тихого щастя — ченцеве «я» увіч переходило в нього, затоплюючи кожну клітину тіла. Наповнювався живою присутністю цього донедавна чужого собі чоловіка і вже знав його ім'я. Знав усе, що може знати людина про себе, пізнав навіть страх, що відчув чернець у хвилини кончини, — себе порожнього побачив серед вулиці. Щось високе, сіре, безлике стояло й лило чорний вогонь погляду, щось не схоже на людину, але в людському образі — сірий птах з велетенськими, складеними за плечима крильми, простягнута вперед кощава рука з пазурами; господи, здригнувся раптом странній і впав, гримнувши коліньми, на брук. «Господи, — зойкнув він, схиляючись над розпластаним, бездиханним тілом, — що це відбувається?» З його очей покотилися сльози — оплакував він отого неживого і розпростертого, оте тіло, що поволі дубіло й виставляло до сірого неба оскалене, неживе лице.

Ні, він ніколи не знав того, котрий так нагло помер у нього на очах; ні, він не міг уже його пізнати, отого сірого й безликого, якого так нагло перелякався. Ні, йому треба тікати звідсіля, тікати неодмінно. На ньому з'явилася чудна одежа, стара, сіра ряса, а коли запустив він пальці у волосся, здивувався, що густе воно й кучеряве. Він струснув тим волоссям і, не озираючись, пішов швидким кроком по залитій місячним світлом (хоч недавно ніякого місяця не було) вулиці. Вулиці чи дорозі, бо стіни навколо раптом почали розтікатися й плавитися, і війнув на нього легкий подих напоєного польовими запахами нічного леготу.

Я задоволене ліг під деревом.

Приємно нило тіло, як після любої роботи чи вдалої мандрівки. Зрештою, я нічого особливого сьогодні не вчинив та й мандрівка моя була абияка: від міста до міста. Тут, неподалік міської брами, в затінку дикої грушні, я ліг спочити, щоб послухати солодку втому у тілі й роззирнутися, як любив, на божий світ. Небо в просвіті грушевих гілок лило синє сяйво, стояла теплінь, м'яко тепліли хмари, дзвенів жайворон, шаруділи в сухій канаві ящірки, від недалекого ставу дихало вільгою, тож я безтурботно заклав за голову руки й дивився, аж млоїло мені в очах, на яскраве небо. Вишні сфери клали мені на лице блакитну печатку, а вуста мимоволі почали ворушитися, поспівуючи чи молячися, — складали високоштильні й фігурні латинські гекзаметри. Моє порожнє черево стягувалося очкуром, а босі ноги вільно розкинулися: на підошвах давно наросла груба шкіра, світліло тільки між пальцями. Врешті, я мав і патинки, але беріг їх для холодного часу.

Сьогодні ж був великодушний: хоч з'їв тільки скибку хліба, не пекла душі туга; волів радше полежати, ніж стукатись у зовсім недалеку міську браму. Бо хіба то не задоволення: лежати отак і розчинятись у зелені? Волосся тоді ніби зростається з травою, а ноги з землею. Очі переливаються в небо, а тулуб росте, ніби корінь, що виткнувся з земної товщі. Наді мною лагідно пошумовує грушня, монетки її листків сухо шелестять, і крізь те листя я прозирав глибину блакиті, шепочучи складену колись мною чудову «Еклогу» — зворушливу пастушу пісню, у якій героями виступали люди нашої землі, приоздоблені пишними латинськими іменами. Я шепотів, а часом щось проказував уголос: в канаві шаруділи ящірки, і лише чорний ворон, що сів на верхівні грушні, уважно вислухав мої слова. Зрештою я недовго втримував такий урочистий настрій — з моїх вуст почала сочитися знадлива пісенька про гарненьку дівчину Галину, яка обіцяла подарувати коханому вінка, коли б тільки той коханий захотів. Я промуркотів двічі приспів, і мені на обличчя впала сонячна пляма. Спершу здалося, що задзвонив од міста дзвін, але пляма ніжно гріла мені щоку, солодко мені стало і тепло: зрештою, подумав я, чи так конче мені треба поспішати в місто, коли так пригідно й чудово лежати під оцим ошатним грушевим шатром!…

Я сів над канавою, спустивши ноги в канаву (а може, й дрімав уже солодко і все це мені привиджувалося), й побачив трьох обірванців, які простували дорогою: один тягнув на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок з ляльками.

— Гей! — гукнув я на подорожніх, жартуючи. — Чи не показали б ви, хлопці, мені виставу, адже я пан собі на славу! Маю я грошей много, отож висновую з того: заплачу вам грушевими листками, ніби битими талярами!