Генрі Лайон Олді - Життя, якого не було

Зовсім недовго.

«Ти будеш сварливим життям? ласкавим? байдужим? ти зовсім не будеш життям? ти вже було?!» — але в дзеркалі уже не відображалося нічого, крім примари білих губ, і примари невимовлених слів.

Втім, перш ніж зникнути, зникнути назавжди й звідусіль, він усе-таки встиг почути відповідь на своє питання, і відповідь виявилася саме такою, як і передбачалося спочатку.

Відповіді — вбивці питань, та жодному комісарові поліції не спаде на думку закликати відповіді до відповідальності; не спаде, а дарма.

Дарма.

А біля розстеленого ліжка, що ще зберігало запах швидкоплинного кохання, в кімнаті, чия господиня дуже здивувалася б, дізнавшись, що вона вчора вранці здала її якомусь юнакові з сумнівною репутацією, ридма ридала зеленоока жінка. Плакала, знаючи, що незабаром знов сидітиме в барі над морем, в дні без минулого й майбутнього, стомлено дивлячись на грейпфрут, нарізаний скибками, і ніхто не пройде цього разу набережною, човгаючи черевиками, ніхто не сяде за сусідній столик і не попросить шампанського.

Плакала жінка.

Сама.

На підлозі.

Між «учора» і «завтра»; завжди посередині.

За вікном кричали одвічні чайки.

Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було і більше не буде.

Якщо ви знаєте більше, то я вам заздрю.