Генрі Лайон Олді - Життя, якого не було

Коли гарсон-офіціант-бармен прийняв замовлення й подав їй грейпфрут — він теж пропустив.

Вона підняла голову, поглянувши на нього із сміливою свободою, і ще з якимсь темним, прихованим острахом. Вона не відводила погляду, і він здивувався неймовірній зелені її очей.

— У вас є шампанське, — тоном вільнонайманого викривача сказала вона.

Не запитала, не натякнула; просто сказала, так само просто, як чайки билися внизу, на мокрій гальці, за шматок хліба й сріблястих рибок.

Він кивнув.

— А у вас є грейпфрут, — сказав він.

Тепер кивнула вона. Потім, зачекавши, встала і пересіла за його столик, не забувши прихопити блюдечко.

— Мені здається, так буде правильніше, — сказала вона без посмішки.

— Я не люблю шампанське, — він дивився в зелені очі й відчував такий спокій, немов день уже закінчився, і можна починати із задоволенням згадувати цей прекрасний день.

— А я не люблю грейпфрути. Вони гіркі. Але чомусь замовила саме його.

Він ще раз кивнув.

Він розумів її, наче ви були на його місці; а я не був на його місці, і бути не міг, навіть якби забажав.

— Альбер, — назвався він. — Альбер Гранвіль, студент.

— Женев’єва, — сказала вона, поправляючи капелюшок, і більше не додала нічого.

Він подумав, чи не з ЦИХ вона, і сам засоромився власних думок. По-перше, зараз не сезон, а по-друге, як не гірко це визнавати, він зовсім не справляє враження годящого клієнта.

Тому він покликав бармена-офіціанта-гарсона з його руками-протезами, велів подати другий келих і змусив кришталеві стінки облитися піною.

А вона простягнула йому скибку грейпфрута.

За годину, безтурботно теревенячи, вони йшли набережною, і зупинились лише для того, щоб попозувати мандрівному художнику, який вирізав з чорного паперу силуети замовників. Втім, художник даремно їв свій хліб: силует Альбера скидався на профіль якогось бородатого старого в окулярах, а силует Женев’єви й зовсім не вдався. Художник тричі починав його заново, лютував, шматував папір манікюрними ножицями — і нарешті швидко пішов геть, навіть не узявши грошей.

Він ще й озирався, цей художник, не здатний вирізати простого профілю, він озирався, і жах плюскався в його погляді.

— Ходімо, Альбер, — сказала Женев’єва. — Це дурниці. Це все дурниці.

Надвечір вони опинилися наодинці у тій кімнаті, яку він зняв учора вранці.

Усе трапилося просто й спокійно, начебто відбувалося не у невизначеності сьогодення, а вже перебувало давним-давно в ґрунтовній незмінності минулого, стало приємним спогадом.

Йому сподобалося.

Більше, ніж вам, і менше, ніж мені.

— Тобі не холодно?

— Ні.

З тріскучого радіорепродуктора самовіддано плакав великий тенор з карколомним прізвищем, тужачи за батьківщиною, яку полишав хіба на час гастролів, і то нечасто.

У тенора була молода дружина, зайва вага і приголомшливий голос. Дружину і вагу він набув сам, голос же отримав як дар від когось, чиє ім’я таке ж карколомне, як і прізвище тенора, якщо не більше.

— Тобі точно не холодно?

— Мені тепло.

— Ти сміятимешся, та мені здається, ми зустрілися не випадково. Там, де складають прогнози і реєстри їх виконання, повного або часткового, все було розписано заздалегідь.

— Я не сміятимуся. Я взагалі рідко сміюся.

— Знаєш, Женев’єво…

— Знаю.

— Ти все-таки смієшся. А я справді хотів би знати: чим закінчиться сьогоднішня зустріч? Вранці ми розійдемося в різні боки? Я отримаю гроші від батька і запрошу тебе в дорогий ресторан? Через місяць ми зареєструємо наш шлюб, а за рік матимемо маленьку істоту в пелюшках? Ти будеш сварливою дружиною? ласкавою? байдужою? ти не будеш дружиною?

— Навіщо тобі це? Тим паче зараз, коли ми лежимо з тобою в одному ліжку, і майбутнє туманне?

— Ненавиджу туман. Колись психолог записав у моїй картці: «ситуативний екстраверт, сангвінік з високим рівнем екстраверсії». Я досі погано розумію, що він хотів сказати.

— Я теж.

— Я запитав у нього, що означає «сангвінік». Він сказав, що якщо двома словами, то це такий тип темпераменту. Я попросив сказати одним словом, бо два — то для мене забагато. Він говорив довго, набагато довше, ніж спочатку, та мені з того мало що запам’яталося. Він сказав: сангвінік не вміє починати справи, зате вміє закінчувати. Мовляв, мені й подібним до мене набагато цікавіше завершення, ніж початок, нам простіше підбивати підсумки, ніж мучитися невизначеністю. Я запам’ятав його слова, бо він правий, цей психолог з вічно вогкими руками. Мені важко жити сьогодні, я хочу жити вчора.