Генрі Лайон Олді - Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

— Називала — хто? Мама… Мамця ваша?

— Та ні! Не Мамця називала, а просто — Називала. Він ніде не живе. По місту бродить і все називає. Тому й Називала. Він каже, що у кожної штуки правильне ім’я є. Якщо знати, як назвати, відразу відкриються ці… ну, ці… О, пригадав! Суть і речність.

— Вічність?

— Ні-і. Вічність — це зрозуміло. А речність — це її, вічності, сестричка. Майже потужність, але не до кінця. Я вас з Називалою познайомлю, ви у нього самі запитаєте.

— Спасибі. Ви продовжуйте, будь ласка…

— Називалу спершу проганяли. Мамця, і Баба, і Старшина. І я. А потім перестали. Він же все одно ходить і не боїться. Тому що імена знає. Візьме, назве — будемо ми знати…

— Ви казали, що не любите спілкуватися з людьми. А з Називалою, виходить, все-таки розмовляєте?

— Ні-і. Він сам із собою розмовляє. Сперечається. З ним мовчати добре…

Легкі товщинки для щік.

Чи ні, товщинок поки не треба. Обійдемося. Натомість проведемо коло біля носа, очей, носогубної лінії та вух. Тепер непогано б стушувати досередини й трохи назовні, потім світлим тоном, а в центрі поставимо відблиск.

От, добре.

Кутики губ різко не темнитимемо. Це робить обличчя старішим і злішим. Це неправда. А вуха підтягнемо мусліновими стрічками. Він капловухий, мій чудовий пацієнт. Добре, що вуха у манекена рухомі…

Банальна втеча від дійсності. Клінічний ескапізм. Як сказав би шейх Німатулла, віддалення в пустелю «я». Давно, знебулий раб, замислив я втекти… Його помістили в лікарню недавно, наприкінці червня. Вивчивши справу, лікар зловив себе на примітивному, дратівливому подиві: історія пацієнта відгонила дешевим тріллером. Малобюджетним, слід зазначити. Так пахнуть номери в стареньких готелях: дріб’язкові пристрасті, блощиці та історії гріхопадіння, розказані нудними повіями. Помічений поліцією в центрі міста, намагався нігтями обдерти «кольорову штукатурку» зі стіни податкового управління. Плакав і скаржився, що не виходить. Коли його доставили у дільницю, ніс маячню; документів не мав. У камері затихнув, розслабився. Незабаром заснув сном праведника. Відчувалося: товариство людей йому неприємне, на відміну від самотності. Допити виявилися безрезультатні, в комп’ютері дані були відсутні. Коли затриманий попросив що-небудь м’яке і, як він висловився, «липуче», дали коробку пластиліну. За п’ять хвилин він виліпив голову жінки, яка вражала великою кількістю дрібних, скрупульозно відтворених деталей. «Ось!.. це мамця…» По «мамці» клубок і почав розмотуватися. У архівах знайшлася фотографія, ідентична пластиліновому зображенню. Дівчина з украй забезпеченої сім’ї, неадекватна поведінка, втечі з дому, спроба суїциду, нарешті, зникнення. Пошуки закінчилися крахом.

Справа про зникнення закрита.

Давним-давно.

Лікар заплющив очі, згадуючи обличчя пацієнта. Глибоко посаджені, дуже темні очі. Ніс картоплиною. Форма черепа: 4-а конусоподібна. Вертикаль торкається тільки нижньо-щелепних виступів. Може, все-таки товщинки? І ніс поправити гумозом. Роз’ївся, красень: пюре з рибою, морс. З журавлини…

Сім’я утікачки була гідна найвищих похвал. Мабуть, в їхньому середовищі вияв родинних почуттів дорівнював підтвердженню рахунка в банку. Затриманого відпустили під заставу — його, пред’явивши цілу кіпу важливих паперів, визволив імпозантний чоловік, який без особливих на те підстав назвався двоюрідним братом. З тим же успіхом він міг бути дядечком, швагром, дівером або сьомою водою на киселі. Припущення, що божевільний — справді син утікачки, ледве трималося купи. Головний дисонанс: не збігалася хронологія. Затриманому в такому разі повинно було стукнути найбільше дванадцять-тринадцять років, а він виглядав на всі тридцять п’ять. Проте, сім’я узяла на себе відповідальність за утримання «блудного сина». Як багато божевільних, він виявився талановитим: яскравий дар скульптора. Ще за півроку сім’я помістила його в пансіонат.

У нюанси лікар не вдавався.

Він просто відразу відчув якусь спорідненість з пацієнтом — після перших же вимовлених нещасним слів: «Дуже багато людей. Дуже…»

Відтоді вони часто розмовляли.

Під час розмов поруч безмовною примарою завжди стояв один з найулюбленіших письменників лікаря, глузливо повторюючи тихим баритоном: «Хай легковірні і міщани продовжують вірити, що всі психологічні лиха можуть бути зцілені щоденним прикладанням старих грецьких міфів до їхніх статевих органів.»