Генрі Лайон Олді - Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

З повчального:

З філософічного:

І так далі. Найкумедніше крилося ось у чому: «Омар» був певен, що пише на фарсі. Лікаря ж він вважав своїм покровителем, мудрим візиром Нізамом-аль-Мулком, і час від часу благав збудувати в пансіонаті обсерваторію. Загримувати манекен під схибнутого борця було для лікаря справою честі.

Але сьогодні він вирішив почати з іншого, не менш екзотичного пацієнта.

— …Іноді Бабині звірики приходять. Вона їх робить. Як я — големчиків. Вони зовсім-зовсім живі. А мої големчики — трішки живі, а двічі по трішки — так собі. Наче люди, коли їх багато. Зате звірики булькати не вміють. А големчики булькають. Мені тут у вас показали: те-ле-ві-зор. Він булькає, як мої големчики. Бу-буль! — і бульбашки скрізь… Ще він показує. Големчики іноді теж показують. «Відповідальність за терористичний акт узяла на себе!.. Спецзагони підняті по тривозі!» І — бах! бах! Один ув одного. Потім падають і розсипаються. Я не люблю, коли вони розсипаються. Шкода. Коли вони інше показують, мені більше подобається. А ще мої големчики бігають. Швидко-швидко. Я їх наздогнати не можу. Вони мені їжу приносять.

— Звідки приносять?

— Не знаю. Тікають, а потім приносять. Іноді — смачне. Іноді — так собі. Але я все одно їм.

— А іншим хто їжу приносить? Мамці вашій, Бабі? Іншим?

— Не знаю. Бабі — звірики, напевно. А Мамця сама бере.

— Ви її не питали: де?

— Ні-і…

— Вам це що, не цікаво?

— Ага. Не цікаво. Я взагалі питати не дуже люблю. І відповідати теж. І Мамця не любить. Та й інші. Я ліпити люблю. Големчиків. А ще — на зірки дивитися. Мамця іноді робить, щоб ніч. Дні на два. Без хмар. І щоб зірки — близько-близько. Я тоді сідаю й дивлюся. Довго. Доки Мамці не набридне. Або поки їсти не захочеться. Тут у вас таких зірок не буває, як Мамця робить. Щоб близько. Все небо світиться. Вони як кульки стають, і гарячі. А навколо — малесенькі кульки круженяють. Якщо довго дивитися, можна побачити: на кульках всякі звірики живуть. Подібні до Бабиних. Тільки ще кумедніші. А на одному навіть големчики є! Різні! Я кричу: хто вас ліпить?! — а вони!.. Ви уявляєте, вони…

— Добре, добре, не варто нервувати. Значить, ви големчиків ліпите й на зірки дивитеся. Це все? А інші що роблять?

— Ще я іноді гуляти люблю. Тільки недалеко. Там чужі квартали — далеко. Туди ходити не треба. Там не моє місце. Мамця погоду робить. День, ніч, зірки, вітер, дощ. Сніг іноді. Баба — звіриків. Вона їх любить. Вони до неї самі приходять. Різні. А вона їх разом ліпить, і виходять нові. Потішні! Вона їх теж любить. А людей не любить. Сидить у себе, нікуди не ходить. Самі звірики ходять. Я раніше не знав, що вони незлі. Вони до мене забрідали, а я боявся. Тоді мої големчики їх проганяли. А Баба лаятися бігла. Якщо мої големчики її звірики псували. Здалеку лаялася, через вулицю. А одного разу зовсім великий звірик зайшов: стра-а-ашний! Із зубами, лискучий, з о-от таким носищем — як шланг. Мамця побачила, і сніг відразу пішов! З градом, з громом. Звірик злякався. Полетів. Ви, Лікарю, такого звіряти, напевно, ніколи не бачили! Я вам потім зліплю. Тільки він літати не буде… А під землею Поїздок живе. Він ямки риє і потягом по ним їздить. У нього у вагонах люди сидять. Тверді-тверді. Подібні до моїх големчиків, але великі й нудні. Нікуди не бігають. Нічого не булькають. Просто сидять і їдуть.

— Манекени?

— Ма-не-ке-ни?.. Так, напевно. Я маленький був, давно ще, під землю забрався. У вагон зайшов. А він я-ак поїде! Я я-ак закричу! Поїздок лаявся довго. У нього у вагоні віконце з ґратками, він крізь нього лається. Кнопку натиснеш, він і починає. Висадив мене потім. Мамця теж лаялася. Веліла, щоб я більше під землю не лазив. А я все одно поліз. Але у вагон уже не сів. Подивився — і назад. Тепер знаю: якщо земля під ногами тремтить — значить, Поїздок нову ямку копає. А якщо так, гуде тільки — по-старому їде.

— Ви продовжуйте, продовжуйте…

— Далі, за Бабиними кварталами, Старшина живе. Я його тільки раз бачив. Мамця говорить, він усе «шикує». Або всіх « шикує». Якщо «все» — то це як? А якщо «всіх» — то кого? Там і немає нікого більше, окрім Старшини. А може, є. Не знаю. Але сам Старшина є, це точно. А якщо за мостом, так там химерка живе. Кричить весь час: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Звідусіль відразу кричить, страшно. Може, воно ваше? Заблукало, а зараз додому проситься… Тут людей багато, воно б відразу зраділо. Замовкло б. Називала його «Арахнетом» назвав.