Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

Виск ліфта й гримання дверей унизу; зрідка голоси з поверхів, швидкі — навздогін тим, що йдуть, — нерозбірливі фрази; телевізійні крики з квартир поблизу. У широкому вікні — засніжене подвір’я. Чудово видно людей, які йдуть. Вони, як правило, наближаються і повертають направо, огинаючи будинок. Той, хто не повернув, окреслюється в акустичній картині гулким відлунням кроків: це мешканець будинку, або ж візитер, або ж людина за викликом. За звучанням кроків легко скласти уявлення, — може статися, помилкове, — про прибулого; звучання кроків, як правило, дуже індивідуальне і може свідчити не тільки про фізичні дані, але й про характер людини. Розмірена хода нав’юченого вола, швидке цокотіння полохливої кізки, безтурботна лясканина тюленя на прогулянці, вкрадлива шакаляча повадка. І безшелесний стрімкий біг лютого вовка.

Богун спостерігає за тими, хто заходить у під’їзд. Якщо не відволікатися, стежачи за ними, то наперед знатимеш, чиї то кроки. Відволікатися йому не можна; з іншого боку, нерозумно витрачати увагу на випадкових перехожих. Необхідно зберегти свіжість сприйняття. Немає потреби втомлюватися від даремного споглядання облич, одягу, жестів, від строкатої юрби, що тече через подвір’я. Людей багато, надзвичайно багато. Поспішають, зосереджено оминаючи розчервонілих лижників. Скрекочуть три кумасі стиглих літ; ходить колами дідуган, який утратив будь-які орієнтири; хоробро гасає дітлашня. З дахів обвалюється сніг і здіймає в повітря білі фонтанчики коло під’їздів. Відлига. Люди відчувають близьку весну. Уже б час. Затримується чогось весна.

Недалеко клацнув замок. Він, не обертаючись, вийняв із пачки сигарету, розім’яв її: так роблять курці. Покрутив у руках запальничку. Тиша. Його неможливо побачити через вічко, але можна почути або зачути.

Як їм удається зникати і з’являтися де заманеться? Семіух уважає, що механізм перенесення — звичайний міжпросторовий прокол, яким чудесним способом володіють психомутанти. Залоза телекінезу, силовий вихор у надпровідній крові. Семіух — дурень. Не пояснюй непоясненного…

Добре, а куди поспішають ці громадяни?

Богун побачив їх звіддалік. Вони привернули його увагу стрімкістю ходи. Вони йшли на зближення, немов трійко винищувачів у білому замряченому небі. Двоє один за одним викотилися з-за рогу сусіднього будинку: куртки з грубої шкіри, сумки з грубої шкіри, морди з грубої шкіри. Третій сунувся від крамниць, він тупотів цілеспрямовано й начебто не зауважував сподвижників; усе — навіть куртка — на ньому виглядало інакше, було на клас вищим. Якщо перший із них був просто відгодованим пикатим кабанцем, а його напарник — м’язистим і норовливим лошаком, то цей, за всієї його худорлявості та нервової рухливості, все-таки здавався лютим тихим крокодилом.

Раптом уся трійця, так і не зійшовшись упритул, а лише обмінявшись непомітними кивками, змінила напрямок руху: шлях їх пролягав шкільним подвір’ям. Богун здогадувався, хто це, і мав підозру, що за ними тут з’являться й інші, та був не надто цим занепокоєний. Він відзначив уже другу появу довготелесого суб’єкта, який не знав, чим зайнятися, й безсоромно заглядався на школярок, котрі як могли оголили лапки з нагоди весни, якою вже пахло в повітрі.

Невже і цей пройда причетний до діла? Не схоже: надто вже по-дурному поводиться.

Грегор казав: я їх люблю у тому віці, коли все вже при них, але вони ще про це не здогадуються. Грегор — чому його слова не викликають ні сорому, ні спротиву? — сяяв самозадоволеною пикою й теревенив про молоденьких дівчаток. Ані натяку на масне, ані сліду вихваляння: Грег щиро вважав, що любити дівчаток найпершої ніжної свіжості — його покликання й обов’язок. Його аргументи приводили до незаперечного висновку: обов’язком кожного порядного сім’янина є, не зволікаючи, звабити малолітню.

Грегора вбили минулої п’ятниці на автостоянці в Рольовому Парку. Але ж Грега вбити — як у п’яту Ахіллесові влучити.

От іще хтось пішечки сходами суне. Доведеться дим вдихати й зі сторонніми розкланюватися…

Не пояснюй непоясненного, Семіуху, не сміши солідних начитаних фізи— ків-фундаменталістів. Простіше повірити в навіяну галюцинацію чи дистанційне навіювання. Стоїть, скажімо, поруч на майданчику голенька дівчинка, вся пахне шампунем, розтирається, тремтячи від холоду, — і ніхто її не бачить. Вона навіяла, що невидима, ну й що ти з нею зробиш? Версія навіювання пояснює відразу все: феномен перенесення, явища постприсутності й квазйснування… ніяк не запам’ятаєш, у чому, все ж таки, розходження між квазі— існуванням і постприсутністю? Та й не знайдете ви, правду кажучи, жодних особливих розходжень. Чим менше ми знаємо М тим більше термінів вигадуємо…