Татьяна Тиховская - Антхіл

– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!

Гекторові настрій враз зіпсувався.

— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?

Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.

Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.

— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!

— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!

— Я бачила сон!

Гектор мало не заскреготів зубами.

— Знову ти за своє!

Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.

— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?

Гектор зітхнув:

— Добре, вислухаю. Тільки вдома.

Мар’яна зірвалася на крик:

— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!

Гектор відповів примирливо:

— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.

Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.

— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.

— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.

Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе:

— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!

Гектор мовчав. Мар’яна трохи почекала. Потім підвелася й пройшла кілька кроків.

— Стій! Сама ти нікуди не поїдеш! — сказав Гектор рішуче.

Мар’яні очі засяяли:

— То ми їдемо разом? — запитала з боязкою надією в голосі.

— Не можу! Знаєш же, що не можу. Але я приєднаюсь до тебе через кілька днів. Реактор запустять — і я приїду. Перебудеш у батьків в Києві.

— Ні! — рішуче заперечила Мар’яна. — Це надто близько. Близько до Антхіла. Близько до небезпеки. Я їду до батька.

Гектор вже зрозумів, що сперечатися марно.

Він дістав мобільний, клацнув на номер Богдана. Той майже одразу відповів, що слухає.

— Здоров був, друзяко! Не буду марнувати слів. Ти не міг би відвезти Мар’яну до батька? Так, негайно.

Кілька хвилин Гектор вислуховував відповідь. Потім глянув на дружину.

– І що б я робив без друга? Зараз він примчить і відвезе тебе до Оселі. Я сумуватиму!

Мар’яна кволо посміхнулась:

— Я теж.

Обидва замовкли. Тільки тримали один одного за руки.

Так вони й сиділи поряд доки не приїхав Богдан. Не приїхав — примчав. Не задав жодного питання. Потис Гекторові руку, відчинив двері автівки і допоміг Мар’яні зручніше сісти.

— Вези обережно, — сказав наостанок. Хоча й сам розумів, що ці слова щодо Богдана були зайві.

Автівка плавно зрушила з місця, поступово набираючи швидкість. Мар’яна майже прикипіла блідим обличчям до заднього вікна.

Гектор довго махав їй навздогін, доки автівка зовсім не зникла з поля зору.

Ще трохи постояв. Потім повернувся в спорожнілу квартиру.

Антхіл мав святковий вигляд. Як будь-яке нове місто, воно й повсякдень виглядало ошатно. Та до дня відкриття станції його оздобили ще й урочисто.

Численні локації по всьому місту демонстрували об’ємні фільми з історії створення міста, від кадрів з височенними мурашниками, від першого кілочка до панорами міста-мрії. Лунали популярні пісні. На початку кожної години звучав гімн енергетиків-атомщиків.

У заздалегідь облаштованих засідках причаїлися піротехніки з чималеньким арсеналом боєприпасів для святкового феєрверку.

Затишні куточки пропонували безоплатні на честь урочистостей напої і смаколики.