Харукі Муракамі: Хроніка заводного птаха

— Ви знаєте про Міявакі? — спитала вона.

— Ні, а що?

— Вони жили в тому порожньому будинку. Як кажуть, були порядними людьми. Обидві їхні дочки відвідували приватну школу для багатих. Міявакі мали декілька родинних ресторанів.

— І чого ж вони виїхали?

Дівчина закопилила губки: мовляв, хіба я знаю?

— Може, залізли в борги. Зникли раптово, ніби вночі повтікали. Мабуть, рік тому. Мати постійно скаржиться — мовляв, усе там бур’яном позаростало, коти розвелися, і стало небезпечно.

— Невже там так багато котів?

Не випускаючи з рота сигарети, дівчина глянула в небо.

— Різних мастей. І вилинялих, й однооких… У таких замість ока шматок м’яса. Просто жах!

Я кивнув.

— У мене є родичка із шістьма пальцями на обох руках. Трохи старша за мене. Поряд з мізинцем у неї ще один палець, маленький, як у немовляти. Вона завжди так уміло його підгинає, що ніхто нічого й не помічає. А сама така гарненька!

Я тільки мугикнув.

— Як ви думаєте, це щось генетично успадковане? Як це називається?.. Родове?

Я сказав, що не дуже знаюся на генетиці.

Якийсь час дівчина мовчала. Я смоктав карамельку і пильно вдивлявся в котячу стежку. Але на ній жоден кіт не з’являвся.

— Ви справді нічого не вип’єте? — спитала дівчина. — Я принесу коли.

— Мені нічого не треба, — відповів я.

Коли вона піднялася із шезлонга й, злегка накульгуючи на ногу, зникла в тіні дерев, я підняв з трави її журнал й перегорнув його. На мій подив, він виявився місячним журналом для чоловіків. Жінка, зображена на розвороті, сиділа на стільці в неприродній позі, широко розставивши ноги так, що крізь тонкі трусики виразно проглядали її жіночі принади. Я поклав журнал на місце й, схрестивши руки на грудях, знову зосередив увагу на котячій стежці.

Минуло досить багато часу, поки дівчина повернулася зі склянкою коли в руці. Дошкуляла післяобідня спека. Просидівши довго на шезлонгу під палючим сонцем, я відчув, як голова настільки стуманіла, що поволі відхотілося навіть думати.

— Скажіть, що б ви робили, якби виявилося, що у вашої коханої дівчини шість пальців на руках? — відновила вона раніше розпочату розмову.

— Продав би її в цирк.

— Справді?

— Та ні, я пожартував, — сказав я. — Гадаю, я цим не переймався б.

— Навіть якби це могло передатися дітям?

Я трохи подумав.

— Гадаю, я цим не переймався б. Бо від одного зайвого пальця шкоди не було б.

— А якби вона мала четверо грудей?

Я знову трохи задумався.

— Не знаю.

Четверо грудей? Така розмова могла тривати без кінця, а тому я вирішив змінити тему.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять, — сказала вона. — Щойно сповнилося. Перейшла в підвищену середню школу.

— Давно на уроки не ходиш?

— Усе ще нога болить, коли багато ходжу. Та й оця рана біля ока. У нашій школі вміють добре допікати. Тож якби дізналися, що я звалилася з мотоцикла, то були б у мене неприємності… А так уважається, що я відсутня через хворобу. Один рік можна пропустити. Бо в наступний клас я не кваплюся.

— Зрозуміло.

— Отже, ви сказали, що могли б одружитися з дівчиною, в якої шість пальців на руках, а от дівчина з чотирма грудьми вам не до душі.

— Я не казав, що не до душі. Я сказав: не знаю.

— Чому не знаєте?

— Бо не можу собі уявити.

— Не можете уявити собі із шістьма пальцями?

— Щось у тому роді.

— Яка різниця? Шість пальців чи четверо грудей?

Я подумав, але переконливого пояснення не знайшов.

— Я ставлю надто багато запитань?

— Про тебе так кажуть?

— Іноді.

Я знову перевів погляд на котячу стежку. «Що з біса я тут роблю?» — подумав я. За весь цей час не показався жоден кіт. Усе ще схрестивши руки на грудях, я на півхвилини заплющив очі. І тоді відчув, що запливаю потом. Усе моє тіло обливали дивовижно обважнілі сонячні промені. Коли дівчина ворушила склянкою, шматки льоду дзеленчали, як дзвіночок на шиї корови.

— Можете поспати, якщо хочеться, — сказала вона тихо. — Як тільки кіт з’явиться, я вас розбуджу.

Не розплющуючи очей, я мовчки кивнув.

Вітру не було, навколо панувала цілковита тиша. Голуб, видно, полетів бозна-куди. Я знову подумав про жінку, що подзвонила мені. Невже ми справді знайомі? Ні своїм голосом, ні манерою говорити вона нікого мені не нагадувала. Однак вона точно мене знає. Зовсім як на картині Де Кіріко, довга тінь жіночої постаті тяглася через безлюдну вулицю до мене, однак сама вона перебувала далеко за межами моєї свідомості. Біля вуха безперестанку дзеленчав дзвоник.