Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

— Це все, — відповів Артур, — це все, що було.

Він був у замішанні.

Він знову заглянув до зав’язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.

— Хочеш сказати, що це й усе? — запитав Форд.

— Виглядає на те,

— Шість на дев’ять. Сорок два.

— Авжеж. Це все, що було.

Сонце вийшло з-за хмар і усміхнулося до них. Заспівала пташка. Теплий вітрець подув між деревами і захитав голівками квітів, розносячи їхні пахощі, над головами продзижчала комаха. Вона летіла робити те, що зазвичай роблять комахи пополудні. Між деревами почулися голоси, а через кілька секунд з гущавини вийшли дві дівчини, які зупинилися як укопані, помітивши Форда Префекта і Артура Дента, які, здавалося, качаються по землі від болю, але насправді корчилися від беззвучного сміху.

— Ні, не йдіть, зачекайте, — Фордові вдалося промовити між приступами сміху. — Зараз ми будемо до ваших послуг.

— Що сталося? — запитала одна з дівчат.

Вона була вища і стрункіша, ніж її приятелька. На планеті Голгафрінчам вона була молодшим працівником відділу кадрів, але їй не дуже подобалася ця робота.

Форд взяв себе в руки.

— Вибачте, — сказав він, — і привіт. Ми тут з товаришем розмірковували про сенс життя. Досить-таки легковажна справа. — А, це ви, — впізнала його дівчина, — сьогодні пополудні ви таку виставу влаштували. Спочатку було навіть весело, але потім ви трохи переперчили.

— Справді? Зрештою, так усе було.

- І чому так повелися? — запитала друга дівчина. Вона була нижчого зросту з кругленьким личком. На планеті Голгафрінчам вона працювала керівником художнього відділу у невеликій рекламній компанії. Хоча тут доводилося миритися з нестатками, але щовечора вона дуже міцно засинала з почуттям вдячності за те, що, прокинувшись уранці, вона може зіткнутися з чим завгодно, але тільки не ще з однією сотнею обридлих фотографій з тюбиками зубної пасти на них.

— Чому? А просто так. Можете мені повірити, — весело відповів Форд Префект. — Приєднуйтеся до нас. Мене звати Форд, а це — Артур. Ми якраз збиралися побайдикувати, але це може зачекати. Дівчата запитально подивилися на них.

— Мене звати Агда, — сказала висока дівчина, — а її — Мелла.

— Привіт, Агда, привіт, Мелла, — сказав Форд.

— А ти ніколи не розмовляєш? — запитала Артура Мелла.

— Чому ж ні, - усміхнувся Артур, — але не так багато, як Форд.

— Це добре.

Вони трохи помовчали.

— А що ти мав на увазі, - запитала Агда, — коли говорив щось про два мільйони років? Я ніяк не могла второпати, про що ти говориш.

— А, це? — сказав Форд. — То просто дурниця.

— Йдеться тільки про те, що ця планета буде знищена для будівництва гіперпросторової магістралі, - стенувши плечима, сказав Артур. — Але до цього ще два мільйони років, та й, зрештою, що можна вимагати від вогонів.

— Хто такі вогони? — запитала Мелла.

— Та ти їх все одно не знаєш.

— Звідкіля ви це взяли?

— Та не беріть у голову. Це щось схоже на сновидіння з минулого або з майбутнього, — Артур усміхнувся і відвернувся.

— А вам не здається дивним, що ви постійно говорите про якісь безглузді речі? — запитала Агда.

— Послухайте, вам краще забути про це, — сказав Форд, — забути про все. Усе це дурниці. Погляньте навколо, який чудовий день. Втішайтеся ним. Насолоджуйтесь сонцем, зеленню пагорбів, річкою у долині, багряними лісами.

— Навіть якщо це тільки сон, — сказала Мелла, — то жахливо знищувати планету, щоб побудувати якусь там магістраль.

— О, мені траплялося чути ще страшніші історії, - Сказав Форд. — Я читав про одну планету у сьомому вимірі, яку використовували як кульку для гри на більярді у міжгалактичному барі. Її загнали в чорну діру. Загинуло десять мільярдів людей.

— Це ж божевілля, — вигукнула Мелла.

— Так, до того ж це принесло гравцеві тільки тридцять очок.

Агда і Мелла перезирнулися.

— Слухайте, — сказала Агда, — сьогодні увечері після засідання комітету буде вечірка. Можете піти з нами, якщо ви не проти.

— Гаразд, — відповів Форд.

- Із задоволенням, — докинув Артур.

Через кілька годин Артур і Мелла сиділи поруч і спостерігали, як над темно-золотими верхівками дерев піднімається місяць.

— Оця історія про знищення планети… — почала Мелла.

— Так, через два мільйони років.

— Ти говорив так, наче ти й справді думаєш, що це правда.

— Так. Я справді думаю, що це так. Бо я був на місці подій.

Вона похитала головою у замішанні.

— Ти дуже дивний, — сказала вона.