Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

Відчувши, куди віє вітер, фахівець з маркетингу рішуче повернулася до Форда.

— Напевно, було б доречно, — вимогливим тоном сказала вона, — поцікавитися, чим займалися усі ці місяці ви? Ви і ваш колега, що постійно пхає свого носа до чужих справ, — куди ви зникли в день висадки?

— Ми подорожували, — пояснив Форд. — Ми намагалися хоч щось дізнатися про цю планету.

— Он як, — уїдливо сказала дівчина, — як на мене, це не дуже корисне заняття.

— Не дуже? Гаразд, є у мене одна новина для тебе, крихітко. Ми довідалися, яке майбутнє чекає цю планету.

Форд зачекав хвилю, поки усі втямлять сенс його заяви. Але вона не викликала ніякого зацікавлення. Вони взагалі не розуміли, про що він розводиться.

Він провадив:

— Віднині і надалі, щоб ви не робили, ніщо не буде варте ані ламаного шеляга. Випалюйте ліси, чи що, але це не матиме ані найменшого значення. Ваша майбутня історія уже відбулася. У вашому розпорядженні два мільйони років, і не більше. Після закінчення цього терміну ваше поріддя загине, зникне, і слава Богу. Запам’ятайте: два мільйони років!

З юрби почулися роздратовані вигуки. Такі багатії, якими вони несподівано поробилися, не зобов’язані вислуховувати всілякі нісенітниці. Щоправда, можна впхати йому на чай один чи два листки, і нехай забирається звідсіля.

Але хвилюватися їм не довелося. Форд уже протискався до краю галявини і затримався тільки для того, щоб співчутливо похитати головою, коли побачив, що Номер Другий вже веде прицільний вогонь по найближчих деревах зі своєї зброї.

Він ще раз повернувся.

— Два мільйони років! — крикнув він на прощання і засміявся.

— Добре, — сказав капітан, погідно усміхаючись, — все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось мочалку?

Я щойно впустив її, вона впала за ванну.

Артур Дент чекав Форда за милю від галявини в гущавині лісу і надто заглибився у свої заняття, щоб помітити, як той надходить. А займався він досить дивною справою і виглядало це ось як: на широкому гладкому камені він чимось гострим надряпав великий квадрат, розділив його на сто шістдесят дев’ять менших квадратів — по тринадцять з кожного боку.

Потім він назбирав купку маленьких плескатих камінців і на кожному з них нашкрябав літери. Навколо великого каменя сиділо кілька похмурих аборигенів, які залишилися живими і яким Артур Дент намагався втовкмачити втілену в цих камінцях цікаву концепцію.

Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.

Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.

Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.

Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.

— Ні, - сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, — за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і… ось дивися, я ж пояснював тобі правила… ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку… Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.

Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.

— Що ти робиш, Артуре? — запитав він потиху.

Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам’ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.

— Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, — пояснив він.

— Це не печерні люди, — сказав Форд.

— На вигляд вони, як печерні люди.

Форд не став сперечатися.

— Розумію, — сказав він.

— Ця робота не з легких, — втомлено сказав Артур. — Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.

Він важко зітхнув і випростався.

— Чого ти хочеш цим досягти? — запитав Форд.

— Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! — гнівно вигукнув Артур.

Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.

— Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих… кретинів, з якими ми прибули сюди? — сказав він.