Френк Герберт - Месія Дюни

– Я бачу ще дещо, – ревнув Едрік. – Атріди мають монополію на прянощі. Я без них не можу провидіти майбутнє. Бене Ґессерит втратять своє правдочуття. У нас є запаси, але вони не безмежні. Меланж – це потужна валюта.

– Наша цивілізація має не тільки одну цю валюту, – відповів Скителі. – Інакше б упокоївся закон попиту й пропозиції.

– Сподіваєшся викрасти таємницю прянощів? – верескнула Могіям. – З його планети, яку пильнують оці божевільні фримени!

– Фримени – цивілізовані й освічені невігласи, – промовив Скителі. – Вони не безумці. Просто навчені вірити, а не знати. Вірою можна маніпулювати. Небезпечне лише знання.

– А що ж мені залишиться, щоб заснувати королівську династію? – спитала Ірулан.

Усі вони відчули жадане зобов’язання в її голосі, але ніхто, крім Едріка, не посміхнувся.

– Щось та й залишиться, – відповів Скителі.

– Це означає кінець Атрідів як правлячої сили, – промовив Едрік.

– Я спроможний уявити, що інші, менш обдаровані провидці, уже зробили це передбачення, – сказав Скителі. – Для них це мактуаб аль-маліх , як кажуть фримени.

– Написано сіллю, – переклала Ірулан.

І коли вона промовила це, Скителі зрозумів, що приготували для нього Бене Ґессерит – прекрасну розумну жінку, яка ніколи йому не належатиме. « Ну, гаразд, – подумав він, – можливо, скопіюю її для когось іншого ».

Будь-яка цивілізація мусить протистояти несвідомій силі, яка може блокувати, обманути або скасувати майже кожний свідомий колективний намір.

Пол сів на краю ліжка й почав стягати пустельні черевики. Вони пахли затхлою змазкою, що її використовували для полегшення дії помпоп’ят, які входили до складу дистикоста. Було пізно. Він затримався на своїй нічній прогулянці, відтак ті, котрі його любили, уже почали непокоїтися. Слід визнати, що прогулянки були небезпечними, але цю небезпеку він міг розпізнати й негайно ж їй протистояти. Було щось спокусливе й привабливе в тому, щоб інкогніто прогулюватися вулицями нічного Арракіна.

Він жбурнув черевики в куток кімнати, під світлокулю, і взявся за герметизуючі смужки дистикоста. Підземні боги, як же він утомився! Але це була лише тілесна втома, його мозок далі кипів. Спостереження за звичайною буденною діяльністю сповнило його глибокою заздрістю. Імператор не міг бути причетним до більшої частини цієї безіменної течії життя, але… який же привілей пройти вулицею, не притягуючи загальної уваги! Пройти повз гамірних жебрущих прочан, почути, як фримен лає крамаря: «У тебе вогкі руки!»

Пол, вислизаючи з дистикоста, усміхнувся цьому спогаду.

Стояв оголений, у дивній згоді зі своїм світом. Дюна тепер була світом парадоксів – світом обложеним, але й центром влади. Вирішив, що облога – неодмінний фатальний супутник влади. Дивився на зелений килим, відчуваючи під ногами його грубу текстуру.

Вулиці були по кісточки засипані піском, який вітровії перекинули через Оборонну Стіну. Ноги перехожих розтовкли його на задушливий пил, що забивав фільтри дистикоста. Навіть зараз він чув запах пилу, попри очисні вентилятори на вході до Твердині. Це був запах, сповнений спогадів про пустелю.

Інші дні … інші небезпеки.

Порівняно з цими іншими днями небезпека під час його самотніх прогулянок була мінімальною. Але, ввійшовши в дистикост, він увійшов у пустелю. Костюм з усією його апаратурою для відновлення вологості тіла непомітно скерував його думки та змінив рухи на пустельний лад. Він став диким фрименом. Костюм був більше, ніж маскуванням, – робив його чужинцем у власному місті. У дистикості він відмовлявся від безпеки й повертався до давніх бойових звичок. Прочани та міщани проходили повз нього, опустивши очі. Вони розважливо оминали диких. У них було своє уявлення про лик Пустелі – фрименське обличчя, приховане ротоносовими фільтрами дистикоста.

Насправді існувала лише незначна небезпека, що хтось із колишнього січового життя впізнає його за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустріти ворога були незначними.

Звук, з яким розчинилися двері, та зблиск світла розвіяли його задуму. Увійшла Чані, несучи на платиновій таці кавовий сервіз. Услід за нею, наче рабині, пливли дві світлокулі, які стрімко зайняли свої позиції: одна зависла в узголів’ї ліжка, друга – біля Чані, щоб присвітити їй під час роботи.

Чані рухалася з непідвладною часу тендітною силою – така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервізом, нагадало йому їхні перші дні. Риси її обличчя зосталися темно-ельфійськими, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей без дрібки білизни́ й тоненькі брижики в них. Пустельники-фримени називали ці брижики «стежками на піску».