На краю посадкового майданчика з’явилася остання група. Кутасту постать Вандлик неможливо було не впізнати. Вони проривалися з боєм, раз у раз відстрілюючись, щоб тварюки їх не наздогнали. А здоганяти було кому: крім неймовірних на вигляд химер (якісь віддалено схожі на людей чудовиська), за ними гналася ціла хмара женців, смертожуків і ще якихось тварин — наче місцеві джунглі підняли повстання.
— І пекло йшло за ними… — пробубоніла Ірма.
— Не добіжать, — понуро прокоментував Алекс. — Почергуйте-но без мене.
За пів хвилини знову спалахнули корабельні лазери. Полчища звірів потонули в хмарах пари і диму. Вандлик і всі інші змогли розвернутися й чимдуж кинутися до лінкора. Собаки гавкали, наче сказилися, і я наказав їх вивести.
На трап вискочив Алекс і стурбовано зазирнув під черево лінкора.
— Народ, треба дуже поспішати.
Я обернувся. Шасі були густо заплетені білою павутиною, яка буквально на очах густішала і товщала, сплітаючись у живі джгутики, які намагалися прив’язати наш корабель до землі.
— Ірмо, глянь! Це небезпечно?
Вона критично оглянула шасі.
— Ні. Усе це здохне, щойно ми злетимо. Головне — не забрати з собою химеру.
— Алексе, а злетіти ми з цим зможемо?
— От і я про це! Поки що так. Це все ж таки бойовий лінкор, а не летючий хрін! Але розслаблятися не можна. До того ж з іншого боку наближається, матриці її ковінька, решта планети!!!
Вандлик і її «чорні рукави» добігли до трапа.
Вони скупчилися внизу, важко дихаючи. Обдерті. Ще один поранений — мішком висить на плечах двох, на нозі турнікет, обличчя біле, як крейда. Я впізнав його й здригнувся. Наш Аба. Непритомний.
— Тестери залишилися?
— Зараз гляну! — Алекс пірнув усередину корабля.
— Слухайте уважно! — оголосив я. — Усім потрібно швидко відповісти на контрольні запитання, без цього на борт ніхто не підніметься! Відповідатимете по черзі, повторювати відповідей не можна! Поранений поки що тут, занесемо самі. Офіцере Вандлик, ви перша! Чому ви вирішили піти в армію?
Вона дурнувато подивилася на мене й кліпнула очима.
— Офіцере Вандлик… — я мимоволі відшукав на корпусі «Шиви» запобіжник.
— Вона контужена! — викрикнув один із бійців. — Бахнуло поряд! Не говорить!
Ми з Ірмою перезирнулися.
— Ви чуєте мене, офіцере Вандлик?
Вона дивиться не в очі, а на мій рот. І навіть трохи схилила голову, як це робила Віра. І мовчить, розгублено кліпаючи. Ірма зручніше перехопила гвинтівку.
— Алексе! Де ти там!
— Скінчилися! — він знову вискочив на трап з порожньою коробкою. — Жодного, бро…
Вандлик дивиться на нас із дивним виразом. Її очі бігають туди-сюди.
— Ми не забираємо, якщо не може відповісти, — каже Ірма, наче я збирався сперечатися. — Нікого.
— Я знаю…
Вандлик безпорадно дивиться на нас. Її очі бігають.
— Так! — кричу я. — Усі, крім офіцера контролю, підходите по одному! Прізвище й чому вирішили вступити в корпус, швидко! Хто повторить чиюсь причину — залишиться тут!
Вони рухаються до трапа, і Вандлик, побачивши це, починає підніматися перша. Ірма моментально зводить «Шиву».
— Назад!
«Чорні рукави» сахаються.
— Не гарячкуй… — я стиснув її лікоть.
Вандлик зупинилася, широко роззявила рот і дивно потрясла головою…
— Вона реально на контужену схожа, — промуркотів Алекс. — Їй вуха геть заклало. Мабуть, добре довбонуло…
— І на химеру теж схожа! — відтяла Ірма, і не думаючи опускати гвинтівку.
— Офіцере Вандлик, — кричу, остерігаючись, що Ірма пальне. — Зійдіть із трапа! Відійдіть!
Думаю, вона зрозуміла не слова, а жести. Але з трапа зійшла й пропустила інших.
Через хвилину «чорні рукави» успішно пройшли перевірку й були всередині. Залишився Аба (його довелося покласти просто на землю), Вандлик і ми втрьох.
— Усе? — невпевнено запитала Ірма. — Задраюємо?
— Стоп! — раптом крикнув Алекс. — Є ще!
Він зник у залізному череві лінкора і за пів хвилини повернувся з білою трубочкою в руках.
— У куртці, — задихано пояснив він, — якою Ельзу вкрили. Запасний брав.
Він простягнув тестер мені. Я невпевнено переводив погляд з Аби на Вандлик.
— Полетить один, Гілелю, — нагадала Ірма. — Інакше ніяк.
Думаю. Довго — декілька болісних секунд, розтягнутих разів у сто. Алекс та Ірма, здається, навіть не дихають. Чекають. Прикусили язики, щоб не квапити. Оживає рація: «Давайте швидше! Тут їх море!!!». І потік лайки. Я заплющую очі й рахую до п’яти. Хтось повинен вирішити.
Читать дальше