— Тож ти пам’ятаєш, чим закінчилася впертість того хлопця? Чи ти віриш, що теж воскреснеш?
Вона посміхається, і більш хижої посмішки годі й уявити. Ірма — на відстані випаду. Крапелька моєї крові згорнулася на кінчику її пазура, застигши чорною бородавкою.
— Ні, — чесно кажу я і зважуюся на останній крок. — Знаєш чому?
Розгубленість проступає на її обличчі лише на частку секунди — як тінь від птаха, що пролетів. Але мені досить.
Вогнегасник сказав низьке втомлене «бам», коли я тріснув її по коліну, й одразу проспівав протяжливе «тинь», — коли вдарив плазом по спині. Я був навіть вдячний їй за оті двадцятисантиметрові пазури — без них було б відчуття, що я б’ю беззахисну голу жінку.
Ірма звалилася мішком. Що вона встане, сумніватися не випадало. Я перестрибнув через неї й побіг до кокона справжньої Ірми. Чудовисько за моєю спиною люто верескнуло. Зірвавши чеку з вогнегасника, я, не дивлячись, зацідив у псевдо-Ірму тугим струменем холодоагенту, й вона здійнялася в нелюдському, високому стрибку. Наче мангуста. «Якщо я помилився, вона вб’є мене» — ця думка виникла окремо від емоцій, сама, і я знаю, що це правда. Відкинувши вогнегасник, чіпляюся руками за кокон справжньої Ірми. Білі, тонкі, як волосся, нитки тягнуться кудись углиб, і я боюся, що вони виявляться занадто міцними. Позаду лунає гортанний рик. Бічним зором бачу, як, змахнувши пазурами, звір кидається в мій бік, і ривком висмикую кокон із гнізда. Нитки лопаються з неприємним липким звуком, і кокон падає на підлогу. Одночасно з ним, наче зашпортавшись, з усього розмаху падає клон, і пазури завмирають за пів метра від моєї ноги.
Жінка в коконі судомно вдихає й сідає ривком, наче людина, яка щойно прокинулася.
— Не сон, — каже вона, і я аж здригаюся.
Вона водить руками перед лицем, ніби вперше їх бачить, рухаючи пальцями, наче грає на невидимій арфі.
— Не сон, — повторює вона.
Обводить поглядом приміщення, але я не впевнений, чи бачить вона хоч щось — її погляд видається порожнім.
— О Господи… — раптом каже вона на якомусь судомному, мимовільному вдиху й підводить очі на мене. — Ось чому вона так поспішала…
Чесно кажучи, тієї миті я нічого не зрозумів.
— Ти щойно прийшла до тями, — кажу й замислююся, а чи багато вона взагалі пам’ятає. — Ми на об’єкті «Два нулі» і…
Блискавичним рухом вона хапає мене за петельки. Так швидко, що я не встиг відсахнутися.
— Послухай мене! Послухай! — її тон тепер крижаний. — Ви забули про позамежне гальмування. За найближчу добу всі помруть!
13
— Тихо-тихо… — я намагаюся відчепити її руку від кітеля, але вдається не відразу. — Заспокойся. Тобі треба заспокоїтися.
— Почуй мене, ти ж біолог! Пам’ятаєш, що значить «позамежне гальмування»?
— Так, але це індивідуальна річ! Воно не може статися масово.
Вона відмахується.
— Може! Вона все прорахувала. Новий режим сну ввели для всіх водночас, отже, точка відліку одна. А далі — чиста теорія ймовірності. Двадцять відсотків досягнуть межі навантаження нервової системи вже цієї ночі. Вони просто повирубуються, не зважаючи ні на які сигнали.
Жінка вилазить із кокона, і я бачу, з якою огидою вона до нього торкається. На ній форма першої експедиції. Брудна.
— Повирубуються одночасно чи як? — невпевнено перепитую я.
— Я ж кажу, впродовж ночі! Вони вже потроху вирубуються. І до ранку кожен п’ятий стане химерою. А до завтрашнього вечора химер буде більше, ніж людей. Якщо взагалі доживемо. Дай вогнегасник!
— Що?
— Вогнегасник, — повторює вона й показує пальцем.
Машинально корюся.
Досі думаю про позамежне гальмування. Вона підходить до розпластаного на підлозі оголеного тіла власного клону і з низьким грудним «ха-ах», високо піднявши вогнегасник, б’є його по голові. Неприємний, оглушливий хрускіт пробирає до діафрагми.
— Стій!!!
Але вона вже знову замахнулася. Вогнегасник опускається на те ж місце — тепер звук такий, ніби вдарили по роздавленому яйцю.
— Боже мій, припини!
— Вона б ожила. Але тепер — усе. Принаймні поки я не в коконі.
Тепер вона оглядає мене від голови до ніг.
— Як тебе звати? Скажи, тепер я запам’ятаю.
— Гілель.
— А доньку?
— Ельза.
Вона киває.
— Я Ірма. Затримай-но подих, тут повно пилку, — і вона швидко скидає з себе форму, залишившись у самих трусах.
Від одягу й справді здіймається чорна пилкова хмара.
— Дай мені твій кітель, — просить Ірма, прикриваючись рукою, — бо я, як ота… З яблуком.
Читать дальше