Айзек Азімов - Марсіанський шлях

— Таж він, — відповів Лонг, — тільки й торочить, що Марс, Венера й Місяць виснажують Землю, а зараз наводить ще один приклад.

— Але ж вони одержують достатню компенсацію. Щороку ми видобуваємо все більше залізної руди…

— …і переважна частина знову повертається на Марс.

Якщо вірити його цифровим розрахункам, то Земля вклала в Марс двісті мільярдів доларів, а отримала руди вартістю в п’ять мільярдів. У Місяць вклала п’ятсот мільярдів, а отримано магнію, титану та різних легких металів на двадцять п’ять мільярдів. На Венеру пішло п’ятдесят мільярдів, а натомість — нічого. Платники податків на Землі стурбовані власне тим, що гроші, які з них стягують, вилітають у трубу.

Поки Лонг говорив, на екрані заблимали мультиплікаційні кадри, що зображували кораблі утильників на шляху до Марса. Крихітні кораблики хижо простягали гнучкі дротяні щупальці, які, промацуючи простір, виловлювали порожні мандрівні контейнери і, випікши полум’яне тавро « ВЛАСНІСТЬ МАРСА », скидали на Фобос.

Знову з’явився Хільдер.

« Вони заявляють, ніби з часом усе повернуть. З часом! Коли в них справа налагодиться. А коли воно буде — років за сто, за тисячу, за мільйон? З часом! Що ж, повіримо їм на слово. Одного чудового дня вони повернуть нам метали, самі забезпечуватимуть себе їжею, використовуватимуть власну енергію й житимуть власним життям. Але є щось таке, чого вони нам ніколи не повернуть, навіть через сотню мільйонів років. Це вода! На Марсі води жалюгідна цівка, бо його маса надто мала. На Венері її взагалі немає, бо там надто жарко… На Місяці — те саме, бо й він замалий, і там надто висока температура. Отож Земля має постачати поселенців космосу не лише питною водою, водою для побутових потреб, промисловості й гідропонних плантацій, які вони начебто створюють, а й водою, що мільйонами тонн викидається в простір.

Що ж примушує космічний корабель рухатися? Що він викидає з себе, щоб самому вирватись уперед? Колись то були вибухові гази. Але так було дуже дорого. Тоді винайдено протонний мікрореактор — джерело дешевої енергії, яке перетворювало будь-яку рідину на газ, що перебуває під високим тиском. Яка ж рідина найдешевна, найприступніша і є в найбільшій кількості? Ну, звичайно, вода! Космоліт відривається від Землі, забираючи з собою мільйони тонн — не фунтів, а тонн! — води, і то лише для того, щоб він міг рухатися.

Наші пращури необачно й захланно спалили всю нафту Землі, нерозважливо спалили вугілля. За це ми зневажаємо і засуджуємо їх. Але у них принаймні є виправдання. Вони гадали, що, в разі потреби, будуть винайдені замінники. Що ж, вони не помилились. Ми маємо планктонові ферми і протонні мікрореактори. Та для води замінника не існує. Жодного! Не було і не буде! І коли наші нащадки побачать пустелю, на яку ми перетворили Землю, яке виправдання вони знайдуть для нас? Коли почнуться засухи, і …»

Лонг нахилився і вимкнув відеофон.

— Мене це трохи непокоїть, — мовив він. — Клятий бовдур зумисне… Що сталося?

Ріос, стривожений, зірвався на ноги…

— Треба перевірити сигнали.

— Та ну їх… — Однак Лонг теж підвівся і рушив за Ріосом вузьким коридорчиком. Зупинившись посеред пілотської рубки, він промовив: — Якщо Хільдер доб’ється свого і зуміє зробити неабияку сенсацію… Ого!

Він теж його побачив. Основний імпульс гнався за вторинним, наче хорт за електричним кроликом.

— Космос був чистий, — бурмотів Ріос, — кажу ж вам, чистий. Ради Марса, Теде, чого ви заціпеніли? Ану гляньте, спробуйте піймати його в об’єктив.

Ріос діяв швидно і вправно — як-не-як, він працював утильником уже два десятки років. За дві хвилини він визначив відстань, а тоді, пам’ятаючи невдачу Свенсона, виміряв кут схилення і радіальну швидкість.

— Один і сімдесят шість сотих радіана! — гукнув він Лонгові. — Дивіться, не проґавте…

Лонг, затамувавши подих, крутив верньєр.

— Лише піврадіана від Сонця. Освітиться тільки край. Він швидко і обережно посилив збільшення, вистежуючи ту єдину «зірку», що буде змінювати своє положення і, збільшуючись, набирати певної форми, доводячи тим самим, що вона, далебі, не зірка.

— Будь-що-будь — я вмикаю, — сказав Ріос. — Більше чекати не можна.

— Ось він! Ось він!

Збільшення все ще не вистачало, щоб розібрати форму світної цятки, за якою стежив Лонг, але вона ритмічно блимала, оскільки різновеликі грані контейнера, обертаючись, неоднаково відбивали сонячні промені.