Айзек Азімов - Марсіанський шлях

— Щось перебило?

— Та, хай йому біс, повернув не в той бік. Ріос знав, що сміятися не можна.

— І як же ти примудрився? — запитав він.

— Я тут ні при чому. Він, виявляється, рухався поза площиною екліптики. Якийсь бовдур навіть не зумів його як слід скинути. А мені звідки було знати? Я собі виміряв відстань до контейнера, певний, що його орбіта проходить по звичайній траекторії. Ти б хіба не так міркував? Так от, пішов я, як мені здавалося, по найвигіднішій кривій перехоплення, а через п’ять хвилин дивлюсь — відстань між нами все більшає і сигнали — ледь-ледь. Тоді я вирахував його кутові координати, однак було вже запізно.

— Хтось його підчепив?

— Де там! Адже він за площиною екліптики, отже, шукай вітра в полі. Та не в тім річ. Контейнер був так собі, але мені зле робиться, як здумаю, скільки пального пішло: спершу, поки набирав швидкість, а потім, як повертався. Чув би ти, що казав Канут!

Канут був брат і компаньйон Річарда Свенсона.

— Став дибки?

— Яке там «дибки»! Думав, приб’є на місці. Як-не-як, ми вже п’ять місяців у космосі, і тут, сам знаєш, кожна дрібничка за печінки бере.

— Знаю.

— А в тебе як, Маріо?

Ріос зробив вигляд, ніби сплюнув.

— От стілечки. За два тижні два контейнери, та ще й довелося ганяти по шість годин за кожним.

— Великі?

— Смієшся? Я міг би притарабанити їх на Фобос однією рукою. Ну й рейс! Гірше не буває.

— Коли назад?

— Та хоч би й завтра, як на мене. Ми в космосі вже два місяці і все з Лонгом гриземося.

Запала мовчанка, викликана, очевидячки, не лише затримкою радіохвиль.

— А якої думки ти про Лонга взагалі? — озвався нарешті Свенсон.

Ріос обернувся. З камбуза долинуло тихе бурмотіння й потріскування відеофону.

— Щось я його не розумію. Не минуло й тижня від старту, він запитує: «Маріо, а чому ви стали утильником?» Чи не ідіотське запитання, га? Чого чоловік іде в утильники?! Я йому: «Як чого? Щоб заробляти на життя». А він мені: «Ні, Маріо, суть не в тому». Ти щось подібне чув? А тоді як загнув: «Ви пішли в утильники, бо такий шлях марсіан».

— Що він мав на увазі? — спитав Свенсон. Ріос здвигнув плечима.

— Я не став з’ясовувати. До речі, зараз він слухає на ультрамікрохвилях якогось там наземника Хільдера.

— Хільдера? Він, здається, політик, член Асамблеї, чи щось таке?

— Та ніби той самий. А Лонга більше нічого й не цікавить. Понабирав книжок фунтів на п’ятнадцять, і все про Землю. Зайва купа мотлоху, та й годі.

— Що ж, маєш ти партнера! О, до речі, мені вже, мабуть, пора на вахту, а то, як проґавлю ще одного контейнера, то тут дійде до смертовбивства.

Він зник, і Ріос, відкинувшись у кріслі, почав стежити за рівною зеленою лінією імпульсної розгортки. Потім увімкнув багатосмужну розгортку. Космос був чистий.

Йому відлягло на серці. Найгірше, коли всі довкола виловлюють контейнер за контейнером, і ті надходять на металопереробні заводи Фобоса з будь-чиїм тавром, тільки не твоїм. Крім того, він вилив душу, і його неприязнь до Лонга трохи вщухла.

Даремно він узяв Лонга в напарники. Завжди так, коли зв’язуєшся з новенькими. Ото вже охочі до балачок, а Лонг — той усіх перевершив. Знай носиться зі своїми вічними теоріями про Марс та його благородну місію в прогресі людства. Прогрес Людства, Шлях Марсіан, Нова Спілка Творців — усі слова вимовляє з великої літери. А йому, Ріосу, не балачки потрібні, а кілька контейнерів з особистим тавром.

А втім, вибору він не мав. Лонга на Марсі добре знали, і він непогано заробляв. Він був другом комісара Сенкова і вже раз чи два ходив з утильниками в рейс. Не можна ж отак узяти й відмахнутися від людини, не випробувавши її наперед. Хоча взагалі дивно: з чого б то гірничому інженерові з пристойною роботою і доброю платнею забагнулося раптом швендяти в космосі?

Ріос не набридав Лонгові подібними запитаннями. В польоті утильники настільки тісно пов’язані роботою, що зайві розпитування не тільки небажані, а й небезпечні. Та Лонг за своїми нескінченними теревенями роз’яснив усе сам: «Я мушу летіти, Маріо. Майбутнє Марса не рудники, а космос».

Ріосу спало на думку, чи не піти йому в наступний рейс самому. Говорили, що це неможливо. Не кажучи вже про втрачені контейнери, коли залишаєш вахту для сну, а ще ж треба, крім спостережень, виконувати й інші обов’язки, всі прекрасно розуміли, що самотність у космосі дуже швидко призводить до тяжкої депресії. А з напарником можна зважитися на рейс у шість місяців. Звісно, воно краще, коли екіпаж у повному складі, але що тоді заробиш. Саме пальне з’їсть увесь капітал.