Айзек Азімов - Марсіанський шлях

Лонг трохи заспокоївся. У кожному разі, на Марсі все ще є люди.

За два дні дороги до Марса надійшли чіткі, сильні сигнали. їх викликав Сенков.

— Здоров був, синку. У нас зараз третя година ранку. Ніякої тобі поваги до віку. Прямо з ліжка стягнули.

— Мені дуже прикро, сер…

— Дарма! Я ж сам так звелів. Навіть питатися страшно, синку. Є поранені? Може, хто загинув?

— Усі живі-здорові, сер. Усі до одного.

А… як з водою? Щось залишилося?

Лонг відповів якомога байдужіше:

— Вистачить.

— Тоді вертай якнайскоріше додому. Звісно, без зайвого ризику.

— Значить, справи кепські?

— Не так щоб дуже… То коли вас чекати?

— Через дві доби. Протримаєтесь?

— Мушу.

Через сорок годин Марс виріс у яскраво-оранжеву кулю, яка заповнила всі ілюмінатори, і крижина-корабель вийшла на останню спіраль перед посадкою.

«Поволі, — казав Лонг сам до себе, — поволі». Навіть розріджена атмосфера Марса, якби вони ввійшли в неї, не зменшивши швидкості, могла завдати кораблю непоправної шкоди.

Оскільки їхня орбіта пролягала набагато вище від Марсової екліптики, вони летіли по спіралі з півночі на південь. Спершу під ними промчала одна біла полярна шапка, потім — друга, трохи менша, літньої півкулі, далі — велика, знову менша. Інтервали між ними все більшали.

Планета наближалася. Невдовзі вже стало виразно видно окремі обриси ландшафту.

— Приготуватися до посадкиї — скомандував Лонг.

Сенков з усіх сил намагався триматися спокійно, що давалося нелегко, бо експедиція мало не спізнилась. Однак усе обійшлося якнайкраще.

Ще кілька днів тому він навіть не був певен, чи вони живі. Здавалося не просто вірогідним, а навіть майже неминучим, що десь у незвіданих просторах між Марсом і Сатурном носяться їхні замерзлі трупи — нові небесні тіла, що колись були живими істотами.

Останні тижні члени комісії торгувалися з ним через дрібниці. Вони вимагали його підпису для додержання законності. Угода мала бути укладена за взаємною і добровільною згодою. Але Сенков розумів, що в разі його категоричної відмови вони заплющать очі на формальності й будуть діяти односторонньо. Хільдер, без сумніву, мав здобути більшість голосів на виборах, і його прибічники могли навіть піти на ризик викликати співчуття до Марса. Тому він і затягував переговори, даючи комісії підставу вважати, що він от-от капітулює.

Але після розмови з Лонгом Сенков одразу погодився на всі умови.

Того ж дня, через кілька годин, перед ним уже лежали документи, і він, позираючи на журналістів, звернувся до комісії з останньою заявою:

— Загальний імпорт води з Землі становить двадцять мільйонів тонн щорічно. Він скорочується в міру того, як ми вдосконалюємо нашу водогінну систему. Якщо я підпишу, погоджуючись тим самим на ембарго, наша промисловість буде паралізована, зникне будь-яка перспектива подальшого розвитку. Я не думаю, що в наміри Землі входять саме такі илави.

Він поглямув на членів комісії, але лиховісний блиск їхніх очей не пом’якшав. Дилі вже давно вивели з комісії, а решта явно були настроєні вороже.

Голова комісії роздратовано зауважив:

— Ви вже говорили про все це.

— Знаю, але раз я готовий підписати, то хочу, щоб були поставлні всі крапки над «і». Отже, Земля твердо вирішила покінчити з нами?

— Звичайно, ні. Земля зацікавлена лише в збереженні своїх непоновлюваних водних ресурсів, тільки й усього.

— На Землі півтора квінтильйона тонн води.

— Ми не можемо поділитися своєю водою, — заявив голова.

І Сенков підписав. Саме такі слова він хотів почути: «Земля має півтора квінтильйона тонн води і не може нею поділитися».

І от тепер, через півтори доби, члени комісії і репортери чекали під куполом космопорту. Крізь грубі вигнуті стекла виднілася гола, пустельна територія марсіанського космодрому.

— То скільки ми ще маємо ждати? — невдоволено запитав голова комісії. — І, взагалі, перепрошую, на що ми, власне, чекаємо?

— Дехто з наших хлопців побував у космосі за астероїдами, — відповів Сенков.

Голова комісії зняв окуляри і протер їх білосніжною хустинкою.

— І оце вони повертаються?

— Так.

Голова здвигнув плечима і багатозначно поглянув на репортерів.

Біля другого вікна в сусідній, меншій, кімнаті скупчилися жінки й діти. Сенков обернувся, щоб поглянути на них. Він волів бути з ними, перейнятись їхнім хвилюванням і нетерплячкою. Він, як і вони, чекав більше року. Він, як і вони, знову й знову повертався до думки, що ті, кого вони виглядали, загинули.