Айзек Азімов - Марсіанський шлях

Вашому зорові відкривається лише половина корабля. Вона освітлена тьмяним сонцем, та все ж заяскравим, щоб дивитися на нього без надійного захисту поляризованого фільтра гермошолома. Друга половина корабля невидима — чорне на чорному.

Космос оточує вас кільцем, і все те схоже на сон. У скафандрі тепло, повітря в ньому автоматично очищується, їжа й напої містяться в спеціальних пристроях, і ви посмоктуєте їх, майже не повертаючи голови. Та понад усе — розкішне, блаженне почуття невагомості.

Ще ніколи в житті ви не почувалися так добре. Дні вже не тягнуться до безконечності, вони вже не такі довгі, їх замало.

Орбіту Юпітера перетяли десь у тридцяти градусах від його положення на той час. Протягом багатьох місяців він був для космонавтів найяскравішим небесним тілом, якщо не враховувати яскравої білої горошинки, на яку обернулося Сонце. Коли найближче підійшли до Юпітера, дехто навіть з певністю заявив, ніби розрізняє кульку, вищерблену з одного боку нічною тінню. Через кілька місяців кулька згасла, і натомість з’явилася нова, що невпинно розросталась, поки не стала яскравішою за Юпітер. То був Сатурн — спершу блискітка, а згодом сяюча овальна пляма. («Чому овальна?» — запитав хтось. Відповідь не забарилася: «Та то ж кільця!» Ще б пак!)

Ніхто з них не упустив нагоди поширяти в космосі і поспостерігати за Сатурном.

(«Гей ти, вертайся! Зараз твоя вахта!» — «Моя вахта? У мене ще п’ятнадцять хвилин». — «Які п’ятнадцять?! Переведи на місце стрілку! Хіба не я позичив тобі вчора двадцять хвилин?» — «Та ти своїй бабусі і двох не позичив би!» — «Вертай, чортяко, я все одно виходжу». — «Гаразд, іду вже, йду. Стільки галасу через якусь нікчемну хвилину». Але жодна сварка не сприймалася всерйоз. Тут було аж надто вже добре).

Сатурн виростав, він зрівнявся розмірами з Сонцем і переріс його. Кільця, розташовані майже під прямим кутом до траєкторії польоту, велично оточили планету, що затіняла лише частину з них. З кожним днем кільця розкидалися дедалі ширше, одночасно звужуючись, у міру того як зменшувався кут їхнього нахилу.

Наче яскраві світлячки, з’явилися на небі найбільші місяці Сатурна.

Маріо Ріос зрадів, що прокинувся і може знову милуватись космічним краєвидом.

Сатурн — увесь в оранжевих смугах — закривав півнеба. Праворуч майже чверть світила була наче відрізана нічним покровом. Дві круглі цятки на яскравій поверхні були тінями двох місяців. Ріос оглянувся через ліве плече (його тіло подалося трохи вправо, зберігаючи кутову кількість швидкості) — ліворуч і позаду його іскрилося білим діамантом Сонце.

Ріос замилувався кільцями. Ліворуч вони виринали з-за Сатурна щільною, яскравою жовтогарячою потрійною смугою. Праворуч заходили в нічну темряву і через те здавалися ближчими і ширшими. Наближаючись, вони ширшали, немов блискотливий розтруб горна, потім блідли, і тоді починало здаватись, що вони розростаються до безконечності і раптом зникають.

Там, де перебували кораблі утильників, усередині зовнішнього кільця, біля самого краю, кільця розпадалися, прибираючі свого натурального вигляду: ілюзорні суцільні світлові смуги ставали феноменальним скупченням твердих уламків.

Миль за двадцять від Ріоса, вірніше, прямо під його ногами, був один з таких уламків. Він скидався на здоровенну пляму, яка порушувала симетрію космосу і три чверті якої були освітлені й наче ножем відрізані від решти нічною тінню. Віддалік виблискували розпорошені уламки, вони тьмяніли і згущувались, поки знову не зливалися в кільця.

Уламки були нерухомі. Але то тільки так здавалося, оскільки кораблі рухались довкола Сатурна по тій самій орбіті, що й зовнішній край кілець.

Напередодні Ріос з двома десятками своїх товаришів працював на найближчому уламку. Взавтра знову працюватиме там.

А сьогодні він ширяє в космосі.

— Маріо? — запитливо пролунало в його навушниках. Маріо на мить охопило роздратування. Хай йому всячина, так хотілося побути на самоті.

— Слухаю, — муркнув він.

— Я так і думав, що це твій корабель. Як ти там?

— Прекрасно. Це ти, Теде?

— Я, — відказав Лонг.

— Якісь неполадки на уламку?

— Та ні, просто вийшов поширяти.

— Невже й тобі захотілося?

— Часом і мене вабить. Красота яка, га?

— Атож! — погодився Ріос.

— Знаєш, у книжках землян…

— Ти маєш на увазі наземників? — Ріос позіхнув і зауважив, що йому не вдалося вимовити слово «наземник» з належною зневагою.