Олег Авраменко - Небо, повне зірок

Я не зізнався, бо хабарів нікому не давав. Проте мав велику підозру, що тут не обійшлося без сприяння адмірала Лопеса.

А Марсі, що чула нашу розмову, згодом запитала в мене:

— Кеп, чому старпом назвала вас „буратіно”? Це ж італійською означає „маріонетка”.

— Не тільки, — відповів я. — Також Буратіно — персонаж однієї російської книжки. На зразок Пінокіо — проте не зовсім.

— А хто такий Пінокіо, — поцікавилася Марсі.

Трохи повагавшись, я запросив її до своєї каюти й відчинив шафу, де стояли мої найулюбленіші книжки — і не звичайні електронні планшетки, а найсправжнісінькі паперові, в чудовому поліґрафічному виконанні, з твердими обкладинками. Діставши з першої полиці томик Карло Коллоді, я передав його Марсі.

— Можеш почитати. А заразом підтягнеш свою італійську.

Марсі з сумнівом подивилася на ілюстровану обкладинку, потім обережно відкрила книжку і перегорнула кілька сторінок.

— Але ж вона дитяча, кеп!

— Так, дитяча, — відповів я. — Та це не значить, що погана.

— Я й не кажу, що погана. Просто… такі книжки читає Симон.

— І правильно робить.

З трохи розгубленим виразом обличчя вона окинула поглядом книжки в моїй шафі, особливо відзначивши увагою яскраво оформлені корінці на першій полиці.

— Це теж дитячі?

Я ствердно кивнув:

— Найкращі дитячі книжки. Найцікавіші.

— Ви їх читаєте?

— І перечитую. А що тут такого?

Марсі розгублено труснула головою.

— Але ж, кеп, ви дорослий!

Я тепло всміхнувся їй.

— Одне іншому не заважає. Згодом ти це зрозумієш… Гм, сподіваюся, що зрозумієш. От Мілош точно ніколи не зрозуміє. А ти ще можеш зрозуміти.

— Що зрозуміти?

— Це, — вказав я на першу полицю, — частина нашого втраченого дитинства. Того дитинства, якого нас позбавили в школі. Подорослішавши, багато з нас починають усвідомлювати цю втрату і прагнуть надолужити згаяне. До прикладу, я люблю читати дитячі книжки. Особливо мені подобаються старі — дев’ятнадцятого, двадцятого та двадцять першого сторіч. Вони розумні, добрі, але без нав’язливого моралізму, чим грішать сучасні. І фантазія в них розкутіша. От, скажімо, ця, — я висунув одну з книжок, — про дівчинку Алісу, яка провалилася в кролячу нору й потрапила до Країни Див. Ця — про хлопчика Пітера, що не хотів ставати дорослим. Ця — про пригоди дівчинки Дороті у Країні Оз. А ця — ти її не зможеш читати, бо вона моєю рідною мовою, — про хлопчика, якого всі називали просто Малим, і про його друга Карлсона, що мешкав на даху. А тут, — я посунувся вправо, — вже не зовсім дитячі книжки. Про людей і казкових істот, ельфів, ґномів та гобітів, що протистоять зли силам. Про хлопця-чаклуна Гаррі та його боротьбу з Темним Лордом… Лише з роками я зрозумів, як мені бракувало таких книжок, коли я навчався в школі.

Після деяких роздумів Марсі повернула на місце „Пригоди Пінокіо” і взяла „Гобіта”, очевидячки під впливом моїх слів, що це не зовсім дитяча книжка.

— Спробую почитати.

— Тільки не змушуй себе, — застеріг я. — Бо інакше все зіпсуєш.

— Звичайно, кеп, — пообіцяла вона. — Я не збираюся читати понад силу. Навіщо марнувати час на те, що некорисно й нецікаво?

Я майже не сумнівався, що вже наступного вечора Марсі поверне мені книжку і скаже, що їй це нецікаво. Але помилився — вона повернула її лише за три дні й несміливо, ніби соромлячись, попросила продовження. Я дав їй перший том „Володаря Перснів”.

Довізши до Землі зерно, ми затрималися в Сонячній системі рівно настільки, скільки було потрібно для планового техогляду корабля, його заправлення дейтерієм і завантаження трюмів різними різнощами. Відтак узяли на буксир баржу з високотехнолоґічним обладнанням і попрямували до системи зорі Алансар, довкола якої оберталася планета Есперанса.

Дев’яносто відсотків рейсів „Кардіф” здійснював саме за цим маршрутом, і для багатьох членів нашої команди Есперанса була більшою мірою домом, аніж Земля. А для декого — просто домом, справжнім домом. Так, у інженера Анни Ґамбаріні та старшого техніка Хуана Морено на цій планеті зростали доньки-близнючки (на жаль, не резистентні), Хіроші Йосідо два роки тому одружився з місцевою дівчиною, а Теодор Штерн узагалі був родом з Есперанси — одним з вісьмох її громадян, що нині перебували на дійсній службі в Зоряному Флоті. Зрозуміло, що й для Краснової, дружини Штерна, Есперанса стала рідним світом, а його сім’я — її сім’єю.