Тарас Микітчак - Планета Фей

Чому, коли сидиш перед екраном, з’являється відчуття погляду, спрямованого тобі в спину? Можливо зараз хтось стоїть у дверях бібліотеки і цілиться в тебе? Яка моторошна ситуація! Це просто властивість людської уяви — малювати страшні картини у пустих приміщеннях. Страшно і безглуздо.

Береговий різко обернувся і побачив порожній прямокутник дверного пройому — нікого. Жарти підсвідомості, але краще довго тут не затримуватися. Він встав і підійшов до шухляд письмового столу. Їх шість, висуваються з тихим шелестливим звуком; верхня порожня; друга зверху — теж; третя дуже погано висувається, ніби щось застрягло в її пазах, але і в ній нічого; четверта і п’ята взагалі не висуваються, щось тримає рами шухляд, так ніби їх закрили на замок, хоча тут замка не повинно бути; шоста — теж порожня.

Врешті Тарас шарпнув на себе невідкриті шухляди, приклавши неабияку силу, і впав на підлогу: шухляди залишились у нього в руках. А на килимовому покритті лежить обгортка бортового журналу. Є, це саме він застряг у письмовому столі. Піднімаючи журнал з підлоги, чоловік помітив, що передньої обкладинки і багатьох листків немає. Дивно. Схопивши цей рукопис, Береговий притиснув його до грудей і вийшов з бібліотеки. Йому здавалося, що зараз навіть стіни кинуться відбирати цю дорогоцінність, списану різними почерками, але стіни залишались на звичайних місцях.

Тепер потрібно навідатись у радіорубку. І все. Останній пункт моторошної екскурсії. Зазирнути до передавача і бігти назад. Чоловік увійшов у ліфт і натиснув кнопку з цифрою «3», у його голові з’явилась нова думка: «Краще вийти з корпусу станції через виїзд із спортзали, тоді дорога до стартового майданчику вдвічі коротша і не доведеться вдруге проходити через кают-компанію, де речі ще зберігають тепло і енергію тих людей, які повинні жити тут, але кудись зникли».

Ліфт зупинився, чоловік вийшов з його капсули і побіг по скляному коридору до радіорубки. Ось двері до цієї каморки, вони відкриваються просто за клямку. Коли Тарас зупинився по другий бік цих дверей і повернувся обличчям до передавача, то одразу ж сильно зблід.

У щиток пульту регулювання параметрів зв’язку всаджена мало не по сам держак величезна алебарда. Її широке заокруглене лезо зачепило ще й динаміки — хтось одним ударом зруйнував єдину можливість станції зв’язатися з рештою світу. Варварство, але чому алебарда? Звідки взагалі з’явилася ця старовинна зброя тут, на станції? Хтось привіз її із Землі? Знову якесь безглуздя. І з якою силою нанесено удар! Пробито міцну верхню панель і кілька десятків сантиметрів переважно металевого плетива плат і провідників. А цей перерубаний сталевий кант тумби передавача! Били навмання, не вибираючи найслабшого місця в панелі. Мабуть, хтось із вчених, працюючих тут, збожеволів, один з них або всі зразу. Такі випадки серед персоналу ізольованих станцій траплялися і раніше. Ось, наприклад, троє японців у такому ж «Лінгвіку» на Сатурні перерізали один одного виделками — три смерті. Посмертний діагноз психоаналітиків — емоційний мортупізм, причина — відсутність жінок на станції, а також контрабандні диски комп’ютерного сексу. Машина не змогла задовольнити всі людські потреби... Але тут серед персоналу є дві жінки та двоє чоловіків, тим більше, що одна з них одружена зі співробітником цієї групи, разом працювали. Ідеальний набір, можна навіть у «гречку вскочити». Отже гострий сексуальний маніакалізм як причину божевілля можна відкинути, але чомусь нічого кращого на думку не спадає. Гаразд, над цим поміркується згодом у космоліті, та й багато чого випливе із даних бортового журналу. А тепер потрібно швидко вийти звідси. Як не хочеться вертатися назад в галерею, потім в спортзал... Адже той, хто розбив передавач, може бути на станції, а досі візитер просто випадково не помітив його, а можливо ця людина або люди спостерігають за ним, вичікуючи гарного моменту для...

Зброя! У холі в шафці повинні лежати лазерні пістолети, старий перевірений засіб оборони. Але повернення в хол — це просто знущання над власною психікою. Є ще один вихід — відкрити вікно, вибігти на край даху над виїздом, пролетіти кілька метрів і гепнутися на сам виїзд із спортзалу. Правда, якщо пошкодиш собі щось при падінні, виникнуть справжні проблеми, та головне — бажання жити. Хочеться без ризику вийти з корпусу, бо в ньому може бути все що завгодно. Кілька метрів висоти — ніщо у порівнянні зі спуском у ліфті і з повторною екскурсією через перший поверх.