Тарас Микітчак - Планета Фей

Повернувся Тарас з ренгенографом. Він скотився на плінтус, по ньому перейшов до Наталки та присів біля неї. Після короткого обстеження виявилась тріщинка біля діафізу стегнової кістки.

— Через кілька тижнів заживе. А поки що прийматимеш знеболююче і не будеш стрибати як коза. — Береговий обернувся до Остапа, той відразу ж відчув цей погляд у спину і теж обернувся. Обидва деякий час так і дивилися один на одного, немов влаштували дуель гіпнотизерів. Шуминському здалося, що в очах його штурмана горбатим знаком питання стоїть німе звинувачення. Невже, він походив, подумав і вирішив, що у всьому винен їхній командор? Ніякої злості, тільки обвинувачення. Остап врешті закрив очі, відвернувся до вікна і знову глянув на світ навколо них. Кілька секунд він мовчав, а потім з’їхав вниз до плінтуса і сказав:

— А, можливо, це була випадковість.

— Як випадковість!? — обурився Береговий. — Ця станція розрахована на землетрус на дванадцять балів, а тут раптом її фасад обвалюється без видимих на це причин.

— Між колонами і їх підставками могло потрапити щось змазуюче, наприклад, водорості.

— А яка фірма виготовляє станції такого типу?

— Здається, що «Лінгвік» з Венери.

— У нас є їхні проспекти?

— Повинні десь бути, я недавно бачив їх.

— Пошукаєш? Але тепер твоя черга блукати по перевернутих відсіках.

Шуминський кивнув головою на знак згоди, звівся на ноги і, похитуючись, пішов до дверей-люку.

— Я все таки не розумію, навіщо нам тут сидіти? — Наталка похмурим поглядом окинула кабіну. Постать командора зникла у дверному пройомі.

— Тут ми у відносній безпеці.

— Хіба що у відносній, бо коли хтось хоче нам зла, то спокійно дістане нас і тут: це ж звичайний дальній космоліт, а не військовий корабель — нас легко тут добити. А якщо тераса обвалилась сама по собі, то тим більше не має сенсу сидіти тут. Потрібно піти до станції і вияснити, куди зникла дослідна група.

— Вони не могли зникнути самі. Хтось допоміг їм у цьому.

— Ще як могли. Може вони поїхали в ліси на польові дослідження, може розбили табір десь далеко звідси, біля об’єкту, що їх зацікавив.

— Давай трохи відсидимось тут, а далі вирішимо, що робити.

— Навіщо? Ти не розумієш, на станції ж є нормальні умови для життя, а чим більше ми сидітимемо тут, тим більше боятимемось звідси вийти.

— Навіщо ризикувати? Я, наприклад, після безглуздої смерті Чуба не маю ані найменшого бажання прогулюватись біля станції.

— А я думаю, що було б правильно, якби ти сходив туди, всередину, і подивився, що там відбувається. Це ж дуже важливо знати!

— Я? — штурман скривився, наче проковтнув муху. — Це ж абсурд!

— Остап не піде, він занадто обережний.

— І він правий у цьому. Обережність себе виправдовує. От казали ж Андрію — не йди, а він наполіг на своєму, навіть командор не зупинив його, і ось, що трапилось. Якби він прислухався до здорового глузду, то зараз не лежав би з розплющеною головою.

— У такій ситуації кожен з нас може вирішувати сам за себе — так записано у статуті компанії, тому я піду туди, хоч кульгаючи, але піду.

— Тебе туди ніхто не пустить.

— Ну то йди ти.

— У мене таке враження, що ти просто мрієш побачити, як мене теж погладить по голівці щось вагою в кілька тонн.

— Дурень. І боягуз.

— Я чудово розумію, що ти намагаєшся випхати мене звідси. Тобі так хочеться, ти так вирішила. Сама б ти ніколи в такій ситуації не вийшла з космольоту. І навіщо? Адже є я. Я все чудово розумію, але піду. Якщо за півгодини не повернуся, то це означатиме, що зі мною щось трапилося.

Наталка мовчала, насуплено з-під лоба позираючи на свого супутника.

— Ти нахаба.

— Дякую! — Тарас усміхнувся, як йому здавалось, востаннє. Він виліз з кабіни, пройшов по центральному тунелю і опинився біля трапу, верхня сходинка якого темніла на фоні яскравого свіжого неба. Звідси важко злізти, бо сходи не спускаються вниз, а стирчать паралельно до поверхні космодрому.

Хвойна, чіпляючись за крісла, які під кутом випинались з долівки, кількома ривками добралася до вікна. Вона побачила, як Береговий швидко йде по доріжці. Його м’язи напружені, готові відреагувати на будь-що в кожну мить.

Чоловік перейшов стежку, обсаджену ялівцями, що тонули у високій траві. Деякі деревця лежать поламані, збиті колоною, їхні потрощені гілочки розкидані по всьому газону. Ось він зупинився над тілом Андрія, схилився до нього, але відразу ж встав і пішов далі. Вилізши на повалену терасу, Тарас стишив крок, ідучи далі повільніше.