Савченко Иванович - Назустрiч зорям

«Рюмін!» — пізнав Ільїн. Він одразу згадав останні години перед стартом, які запам’яталися назавжди.

— Причини аварії ракети Ільїна так і лишилися нез’ясованими, — чулося за дверима. — Найімовірніше, її пошкодили метеорити. Невдача примусила нас перевірити всю конструкцію і затримала наступний політ на два з половиною роки. Проте найсумніше те, що ми втратили талановитого конструктора, який міг би зробити ще дуже багато. Не можна було посилати в перший політ таку цінну людину. Я відмовляв його, пропонував полетіти замість нього. Але Андрій Петрович, на жаль, був честолюбний…

«Що він каже? — подумав Ільїн. — Ніколи нічого такого не було. Не вмовляв, не пропонував. Навпаки, сказав, що нема чого хвилюватися. Для чого йому ця брехня?»

Ільїн пригадав: він знав Рюміна п’ять років, але дружби між ними не було. Завжди сухий, педантичний, Рюмін тримався осторонь, в розмові висловлювався обережно, наче боявся, що його піймають на слові або якійсь помилковій думці. Ільїн цінив його, як хорошого працівника, і все-таки було в ньому щось таке, що викликало неприязнь.

І ось тепер ця брехня. А відповідав же за робочі креслення Рюмін, і він останнім перевіряв їх докладно.

Ільїн рвучко відчинив двері. Жовта від сонця аудиторія амфітеатром підіймалася вгору. Сотні молодих очей уважно дивилися на кафедру, де стояв постарілий, товстий, брезклий Рюмін.

Аудиторія невдоволено загомоніла. Рюмін насупився, глянув через плече…

І раптом різкий крик, зойк від болю і жаху пролунав у залі.

— Навіщо?! Навіщо?!

Схопившись рукою за серце, Рюмін почав сповзати на підлогу.

Слухачі збігли вниз і щільним кільцем оточили лектора, що лежав на підлозі. Над ним схилився чоловік, який став ідеалом в їх житті. Він був дуже схожий на людину, втілену в бронзу, такий самий худорлявий і в комбінезоні. Здавалося, він щойно зійшов з постаменту. Тільки цей чоловік був зовсім сивий.

Розповідають, що саме в 1952 році, коли світ гнітила найбільша безглуздість XX століття, так звана «холодна війна», професор Берн перед великою аудиторією дослівно повторив невеселий дотеп Ейнштейна: «Якщо в світовій війні № 3 надумають воювати атомними бомбами, то в світовій війні № 4 воюватимуть дубинами…»

Це була одна з останніх лекцій Берна, якого вважали «найуніверсальиішим ученим XX століття». Восени того ж 1952 року вчений загинув під час своєї другої геофізичної експедиції в Центральну Азію.

Другий учасник цієї маленької експедиції, інженер Німайєр, якому пощастило врятуватися, згодом розповідав;

— Ми переправляли нашу базу на вертольоті в глиб пустині Гобі. Першим рейсом, навантаживши прилади і вибухівку для сейсмологічних досліджень, вилетів професор. Я лишився біля решти спорядження. Коли вертоліт злетів, мотор почав давати перебої, а по тім і зовсім заглух. Машина ще не встигла набрати швидкості і тому почала різко, вертикально знижуватися з висоти сотні метрів. Ледве вона торкнулася землі, стався величезної сили вибух. Очевидно, зниження було таким стрімким, що від сильного поштовху детонував динаміт. Вертоліт і все, що було в ньому, разом з професором Берном перетворилося на порох.

Цю розповідь слово в слово Німайєр повторював кореспондентам, що без упину напосідали на нього. Спеціалісти визнали її переконливою. Справді, зниження навантаженого вертольота в нагрітому і розрідженому повітрі високогірної пустині мусило відбутися ненормально швидко. Поштовх під час посадки міг призвести до таких трагічних наслідків. Слідча комісія, що вилетіла на місце катастрофи, підтвердила ці припущення.

Тільки Німайєр знав, що все було інакше. Але він навіть перед смертю не виказав таємниці професора Берна.

…Те місце пустині Гобі, куди дісталася маленька експедиція Берна, нічим не відрізнялось од навколишніх районів. Такі самі застиглі хвилі барханів, що вказували напрям останнього вітру, який невблаганно гнав їх уперед. Такий самий сіро-жовтин пісок, що сухо скрипів під ногами і на зубах. Те саме, сліпучо-біле вдень і багрове надвечір сонце, яке описувало майже вертикальну дугу в небі. Ні деревця, ні пташки, ні хмаринки, ні навіть камінця в піску.

Блокнотний аркушик паперу з позначеними на ньому координатами цього місця професор Берн спалив, як тільки вони прибули сюди і відшукали шахту, вириту під час минулої експедиції. Отже, тепер ця точка пустині відрізнялась од інших тільки тим, що в ній перебувало двоє людей — Берн і Німайєр. Вони сиділи на розкладних стільцях поблизу намету. Недалеко виблискував сріблястим фюзеляжем і лопатями гвинтів вертоліт, схожий на величезну бабку, що сіла відпочити на пісок пустині. Сонце кидало свої останні промені майже горизонтально, і від намету й вертольота падали на бархани високі химерні тіні.