Стівен Кінг - Пісня Сюзани - Темна Вежа VI

– Ти мусиш перевдягтися у чисту сорочку, – нагадала Сюзанна своїй незваній гості.

Мія, нічия дочка, не відгукнулася. Їй, вочевидь, було начхати на сорочки – хоч брудні вони, хоч чисті. Вона не відводила очей від телефону. На якийсь час, поки не повернуться перейми, її увага буде зосереджена лише на телефоні.

– А от тепер ми й побалакаємо, – промовила Сюзанна. – Ти обіцяла, і цю свою обіцянку ти мусиш виконати. Тільки не в тому бенкетному залі. – Її пересмикнуло. – Десь надворі, прошу. Мені треба на свіже повітря. Бенкетна зала смердить смертю.

Мія не суперечила. Сюзанна мала відчуття, ніби ця жінка риється на полицях пам’яті – роздивляється, відкидає, роздивляється, відкидає – і нарешті знаходить потрібне.

– Як ми туди потрапимо? – спитала індиферентно Мія. Чорношкіра жінка, котра тепер складалася з двох жінок (знову), сіла на одне з ліжок, зчепивши руки на колінах.

– Немов на санчатах сидить, – промовила до себе Сюзаннина половинка. – Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Міє, якщо бажаєш від мене допомоги, відповідай щиро.

– Відповідатиму, – промовила інша. – Тільки не сподівайся, що мої відповіді тобі сподобаються.

– Що ти хочеш…

– Не має значення! Господи, ніколи ще мені не траплявся хтось, хто б ставив стільки запитань! Часу нема! Тільки-но задзвонить телефон, балачці кінець! Отже, якщо взагалі хочеш, щоб ми почали палавер…

Сюзанна не дала їй закінчити. Вона заплющила очі й відкинулася назад. Ліжко не завадило її падінню; вона його пролетіла наскрізь. Вона дійсно падала, падала у прірву. І чула приглушені відстанню дзвоники тодешу.

«Ось я й знову лечу, – майнула їй думка. А тоді інша: – Едді, я кохаю тебе».

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Падіння закінчилося раптово – вона знов опинилася у власному тілі, і щойно вона це відчула, як перед нею спливла сліпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шістнадцятирічна Одетта Голмс сидить у комбінації на краю ліжка, накочує собі на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навіть відчула запах одеколону «Білі плечі» й мила «Красуня» фірми Pond’s 32 32 Пряні, з солодкавим запахом косметичні продукти: «Білі плечі» – одеколон, розроблений лідером популярного у 1930-х рр. джазового біг-бенду Джорджем Спайком Гамільтоном (1901—1957); мило «Красуня» випускається з ХІХ ст. заснованою 1849 р. компанією Pond’s. – улюбленого материного мила й позиченого в матері ж парфуму, і подумала: «Це перед Весняним балом! Я йду туди з Натаном Фріменом!»

Картинка зникла. Замість солодкого аромату мила «Красуня» повіяло холодним, чистим (і разом з тим трохи затхлим) нічним бризом, залишилося тільки непевне відчуття потягання в новому тілі, таке відчуття, ніби підтягуєш у себе на гомілці й коліні шовкову панчоху.

Вона розплющила очі. Вітер подужчав, дрібний пісок летів їй в обличчя. Вона примружилась, скривилася, затулилася рукою, немов готуючись відбити напад.

– Агов! – гукнув жіночий голос. Не такий голос очікувала Сюзанна. У нім не прозвучало різких, переможних нот. – Агов, катай-но сюди, у затишок!

Вона поглянула в той бік і побачила, що її гукає висока, гарна жінка. Сюзанну вразив вигляд Мії – мати малюка виявилась білою. Очевидно, в цьому втіленні проявилася європеоїдна частка особистості Одетти, і цей трюк мусив би неприємно припекти чутливу до расових питань сраку Детти Волкер!

Сама Сюзанна – знову безнога – сиділа в якомусь недолугому одномісному візку, який було притулено в ніші низенького парапету. За парапетом вона побачила абсолютно непривітну панораму, найжахливішу з усіх, які коли-небудь траплялися їй на очі. Тісні скупчення велетенських скель угризалися в небо своїми зубчатими верхівками. У божевільному світлі небесного серпа вони блищали, мов скелети якихось потойбічних істот. Розлетівшись навсібіч від сяйливої усмішки місяця, в небі холодними крижинами палали мільйони зірок. Між западинами ущелин і гострими ребрами скель самотньо вилася, гублячись удалечині, вузька стежина. Сюзанна подумала, що будь-який гурт змушений був би йти по цій стежці тільки один за одним, вервечкою. І нести з собою достатньо припасів. Ані грибів не збереш по дорозі, ані ягід лаконосу, геть нічого. А вдалечині – приглушеною злістю, джерело якої містилося десь за обрієм, – блимало хвилями то дужче, то слабше темно-малинове світло. «Серце троянди, – спливла їй думка, а тоді: – Ні, інше. Кузня Короля». Вона дивилася на пульсуюче світло з безпорадним, гнітючим замилуванням. Напружилось… розслабилось. Спалахнуло… пригасло. Болячка, що демонструє себе небу.