Стівен Кінг - Пісня Сюзани - Темна Вежа VI

– Розумію, – врешті сказала вона. – Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

– А кому вона тоді належить? – Це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці:

– Сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

– Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

– І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася однією річчю.

– Він казав про готель. Там є телефон?

Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових

(крадених)

туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі «Сюзанна-Мія» лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.

– Чого ти дожидаєшся? – зарепетувала Мія. – Чому ми тут іще сидимо?

– Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, – відповіла Сюзанна.

А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».

У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення – окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, – але почувалася в ньому якось відчужено.

«Бо це ж майбутнє», – зринула думка.

Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні- Айленду, – подумалось їй. – Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру – їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).

Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало піаніно – «Ніч і день» 28 28 «Ніч і день» – пісня-евергрін, написана Колом Портером для мюзиклу «Веселе розлучення» (1932). , – і Сюзанна здогадалася, якщо вона піде на звук, то побачить там багато шкіряних фотелів, багато іскристих пляшок і джентльмена у білому смокінгу, котрий радий буде їй прислужитися, навіть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Від усього цього їй стало зовсім гарно на душі.