Стівен Кінг - Темна вежа

– Я не знаю, – знизав плечима Джейк. – Він не хотів, щоб я дізнався, а я не хотів надокучати. Так, він був лише роботом, але в нього був такий приємний голос з англійським акцентом і все таке, що він здавався мені чимсь більшим, ніж машина.

– Цю делікатність тобі доведеться подолати, – сказав Роланд так м’яко, як тільки міг.

– Ну що, важка я, любчику? – грайливо запитала в Едді Сюзанна. – Чи, може, слід би краще спитати: «Чи сильно ти сумуєш за старим добрим візком? Не кажучи вже про заплічний ранець».

– Сьюз, ти ж ненавиділа той ранець від самого початку, ми з тобою це добре знаємо.

– Я питала не про це, ти ж знаєш.

Роланда завжди зачаровувало, коли він чув, як у Сюзанниному голосі проступає Детта (чи бачив – і це було ще зловісніше – як міняються риси її обличчя). Та сама вона, здавалося, навіть не здогадувалася про ці вторгнення, як зараз цього не помічав її чоловік.

– Я готовий нести тебе хоч на край землі, – сентиментально промовив Едді й поцілував її в кінчик носа. – Звісно, якщо ти не набрала зайвих десять фунтів ваги. Тоді мені доведеться покинути тебе й пошукати собі легшу жінку.

Вона штурхонула його в бік (анітрохи не панькаючись) і повернулася до Роланда.

– Це підземелля просто величезне, чорт забирай. Як ми знайдемо двері, що ведуть до Краю Грому?

Роланд похитав головою. Він не знав.

– Як щодо тебе, друже? – спитав Едді у Джейка. – Ти ж у нас найсильніший у доторку. Можеш ним скористатися, щоб знайти потрібні двері?

– Може, й зміг би, якби знав, з чого почати, – відказав Джейк. – Але я не знаю.

З цим усі троє знову подивилися на Роланда. Ні, не троє, четверо, бо навіть триклятущий пухнастик – і той витріщився. Едді б неодмінно пожартував, щоб розрядити атмосферу незручності, яку створювали йому всі ці погляди, і Роланд теж силкувався щось таке пригадати. Щось крутилося на язиці. Може, де багато очей, тісто не підходить? Ні. У тому вислові, що його він чув від Сюзанни, йшлося про кухарів і бульйон. Врешті він просто сказав:

– Ми трохи покружляємо, як роблять собаки-шукачі, коли загублять слід. Побачимо, що вдасться знайти.

– Може, ще одного візка для мене, – весело вигукнула Сюзанна. – Цей поганий хлопчисько обмацує мою непорочність!

Едді подивився на неї невинним поглядом.

– Якби це місце справді було таким непорочним, люба, у ньому б не було такої тріщини.

Врешті Юк перебрав обов’язки поводиря на себе і повів їх, але це було вже після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно вешталися по ній, і Джейка це що далі, то більш тривожило, та раптом Юк загавкав його ім’я:

– Ейк! Ейк-Ейк!

Вони підійшли до пухнастика, який стояв біля прочинених дверей з написом «РІВЕНЬ С». За ними починався коридор. Юк трохи пройшов уперед, потім озирнувся на супутників. Очі в нього блищали. Побачивши, що вони не йдуть слідом, він від прикрості аж дзявкнув.

– Що скажете? – спитав Роланд. – Нам іти за ним?

– Так, – відповів Джейк.

– А на який запах він натрапив, знаєш? – поцікавився Едді.

– Мабуть, це щось із Доґана, – відказав Джейк. – Справжнього Доґана, що стояв на іншому березі річки Вайє. Де ми з Юком підслухали розмову тата Бенні і… ну, робота.

– Джейку? – стривожився Едді. – Ти як?

– Нормально, – сказав Джейк, хоча йому стало моторошно від згадки про те, як кричав батько Бенні. Енді, роботу-вістовому, вочевидь набридло бурчання Слайтмена, і він натиснув чи прищемив щось у чоловіковому лікті (можливо, нерв). І Слайтмен «заволав, мов та сова», як сказав би (з відтінком легкого презирства) Роланд. Але Слайтмену- молодшому вже було байдуже до цих земних справ, і саме спогад про нього, хлопчика, що колись був таким життєрадісним, а став холодним, як глина з берега річки, змусив сина Елмера затнутися. Так, смерть приходить до кожного, і Джейк сподівався, що, коли настане його пора, йому вдасться померти бодай пристойно. Зрештою, він уже мав у цьому сякий-такий досвід. Але моторошно йому ставало від думки про могилу. Про лежання в ній. Про те, що він лежатиме нерухомо й буде мертвий.

У Доґані на тому боці Вайє домінував запах Енді (холодний, проте масткий і виразний), бо вони зі Слайтменом-старшим часто зустрічалися там до того набігу Вовків, який зустріли Роланд і його імпровізований збройний загін. Запах у цьому коридорі був не зовсім той самий, але водночас він привертав увагу. Безперечно, його зараз вирізнив з-поміж інших лише Юк, і йому хотілося піти за ним.

– Хвилиночку, хвилиночку! – загукав Едді. – Я бачу дещо нам потрібне.