Олесь Бердник - Хто ти?

З району надіслали комісію, а та діяла вельми рішуче. Діда звільнили з роботи всупереч волі учительського колективу дитбудинку, наперекір бажанню директора Івана Громограя та всіх вихованців залишити старого кобзаря в спокої. Дід Сміян махнув на все рукою та й подався десь аж на Камчатку, де працював боцманом на риболовецькому судні, періодично посилаючи дочці та внукові гроші й бадьорі оптимістичні листи з наказами Миколі не зраджувати пісні й музики ніколи й нізащо.

З плином часу плетиво дитячої гіркоти й образи в душі Миколи розвіялося. Крапку на цьому поставило останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули, йому передали, що Яків Степанович дуже хворий, може, й помре скоро. Микола відвідав його.

Надовго запам’ятав той вечір, висохлі руки вчителя, його ледь чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.

— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів.

— Ви не вмрете, учителю…

— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим, а тим більше перед останнім прощанням.

Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнакові:

— Ти любиш музику, Миколо?

— Дуже, Якове Степановичу! Ви ж знаєте, що я…

— Знаю… Бачу… Від гарного кореня виріс твій пагін. Таке джерело, як дід Василь, може напоїти навіть не тебе одного. Вірю, станеш добрим пісенником, композитором. А скажи… де ти будеш жити, працювати?

— Не знаю, — розгубився Микола. — Може, в Києві. Пропонували.

— У Києві, — повторив учитель. — Що ж… Київ — древнє, славетне місто. Столиця. Принадно, зручно… Розумію. Проте… дивно мені, чому так багато людей тягнуться до міста? Чого там шукають? Я розумію тих, що збираються працювати на великих заводах токарями, конструкторами, креслярами, інженерами чи економістами, юристами, службовцями в установах. А ти… чого ти там шукаєш?

Микола мовчав, зненацька захоплений несподіваним докором. Вчитель узяв його теплу руку в свою кощаву холодну долоню і зашепотів:

— Я не хочу тебе ні в чому переконувати. Якщо в душі людини живе зерно добра й правди, то воно розквітне. Обов’язково… Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене.

Ти свою пісенну душу одержав тут, серед трударів села, від рідної землі. Народ вічно зберігає в лоні своєму пісню й казку, як запоруку невмирущості. З того чарівного джерела брали й беруть наснагу й початок усі наші великі піснярі й поети. Так було завжди. Повертайся сюди, інакше — змілієш, висохнеш… Змарнуєш свій талант.

…Старенького вчителя поховали над Дніпром, на прадавньому цвинтарі. На свіжу могилу спадало жовте листя, в небі пливли павутинки бабиного літа. Микола дивився в далину і потай дивувався, що йому бракувало сліз. У душі дзвеніла якась струна, жебоніла, ніби тихий потічок, улюблена пісня старенького вчителя:

В годину смутку Микола особливо глибоко відчував її простий, але вічний смисл: все правдиве, щире, вірне, радісне, життьове не щезає, воно переливається у серця тих, котрі підхоплюють естафету попередників і офірують своє життя й талант народові.

В цю скорботну мить він зрозумів Якова Степановича. А може, просто відкрив цю думку в своїй душі — хоч краплю того, що здобув, влити до рідного джерела, з якого пив так щедро.

Останній рік навчання був сповнений роздумами, суперечками з товаришами, боротьбою з самим собою. І ось прийшло остаточне рішення: він повертається до рідного села. Дехто сміявся, кажучи, що працювати в сільбуді з освітою композитора все’дно, що грати симфонію на балалайці. Та Микола не зважав на це. Він знав, куди йде, бачив далеку мету і обрії майбутнього. Тільки чогось не вистачало. Серце бажало, щоб поряд ще хтось ішов… У житті, у мріях, у дерзанні.

І ось зустрілася вона…

Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилившись до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:

— Ви зійдете тут?

— Ні.

— Дозвольте пройти.

— Прошу.

Микола ступив на східці, оглянувся, зиркнув на дівчину, і остовпів. На нього сяйнули великі сині очі, обрамлені довгими густими віями. Над ними крильми розліталися густі брови, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай рушив, але Микола й не думав стрибати з підніжки. Він дивився на незнайомку, і дивна тиша пливла між ними. Трамвай знову почав гальмувати. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.