Олесь Бердник - Хто ти?

Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши «дипломата», добув книжку. «Вогонь не спопеляє правди»? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і через зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб перемогти ворога, треба збагнути його душу.

Професор відкрив палітурку книжки.

Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука простяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. На обличчі хлопця співчуття й розуміння.

— Мертва, — прошепотіла вона.

— А, може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва.

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо… Якщо оживе, то загадане здійсниться.

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо зашарівся, кивнув головою:

— Згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу цяточку. Дивився, закусивши губи, нахмуривши чоло, чекаючи, щоб від подиху цієї дівчини сталося чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося сильно, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї сили. Хлопець намагався не дихати, мов боявся зурочити. Якщо бджола не оживе, не полетить, то все загадане не справдиться.

Раптом… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо, ожила…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася й полетіла. Вона майнула золотистою цяткою в промені сонця і зникла між білого суцвіття. Дві пари очей — сині й сірі — провели її, потім несміливо зустрілися. Руки хлопця й дівчини зійшлися, торкнулися кінчиками пальців. Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— Що ви… загадали? — Вона несміливо й трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви… що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?

— Скажіть ви…

— Я скажу… Я задумав, чи не розлучимось ми… чи вічно будемо дружити?

— І я… теж…

Вії піднялися й знову опустилися. Пальці дівчини тремтіли. Хлопець несміливо поклав її долоню на свою, прошепотів:

— Я хочу сказати вам щось дуже… важливе…

— Що? — спалахнула дівчина.

— Давайте поклянемося!

— Поклянемося?

— Еге, на вічне побратимство… На вічну… вічну дружбу…

— Як це… на вічне побратимство? — схвильовано запитала дівчина.

— Так робили наші предки, — таємниче прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. Коли друг був у біді, інший побратим поспішав допомогти йому, визволити, полегшити горе, а якщо треба, то й віддати своє життя за нього. Дві долі… єдналися в одну, спільну… А хто зраджував друга, того карала клятва побратимства. Хоч би де був зрадник — на землі, на морі, під водою чи під землею, — всюди його наздоганяла страшна кара. Ми поєднаємо свої долі, мрії, прагнення. І все найкраще, що є в нашім серці. Ми дамо один одному… клятву серця… А таку клятву зламати не можна, бо зламати слово серця — то відмовитись від себе.

— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.

— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо.

— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.

— Я прийду.

— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо.

Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синьому платті.

Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.

Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима: