Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

Я піднявся на поріг.

…Квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя – одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники – закохані, – якщо їм не дивитись в очі…

Кого мені шкода? Її, себе? Усіх тих, у кого ще попереду – розрив, утрата, крах? Пустота?

Чому, за яким законом гордість обертається гординею, гідність – себелюбством, сталість – упертістю, сила – жорстокістю, розум – безсердечністю, а любов – потворним гномом, власною протилежністю?

Ну, і як ти хочеш змінити це? Будь-який предмет відкидає тінь, у будь-якій душі є темний куток. Навчись кохати і його теж… Не виходить?

У вітальні було холодно й вогко. Шепнувши замовляння, я запалив камін. Совеня неспокійно порснуло крилами; я озирнувся, ніби мене гукнули.

За столом, укритим чорним оксамитом, сиділа маленька, чорна, згорблена фігурка.

Мені зробилося страшно. Такого страху я не мав перед обличчям смерті, у вогняній пустелі.

Щільний каптур прикривав обличчя людини. Я бачив тільки підборіддя – запливле, покрите рідкими сивими волосками.

І руки – висхлі старечі руки обабіч глиняної статуетки.

Я стояв. Совеня нервувалося, час ішов, а я стояв, прикутий до місця; між нами висів мільйон років, мільйон років самотності, його не можна було відкинути – та й пробачити не можна було.

Кінець кінцем, я зробив перший крок. Потім ще один; пі дійшов на негнучких ногах. Простягнув руку; старечі долоні не здригнулись.

І тоді я взяв зі столу те, що справедливо належало мені.

…Три долі одразу, три мухи під мухобийкою, ущент, назавжди…

Осіння муха, остання, перламутрово-зелена, обважніла, ніби від пива, дзвінка приречена муха колами носилась навколо порожнього, без свічок, ставника. Я вхопив боввана правою рукою за голову, лівою – поперек тулуба.

– Карається…

Людина за столом не зробила жодного поруху, щоб зупинити мене. Навіть якщо й могла; навіть якщо в неї була ця примарна можливість – посперечатися з Кореневим заклинанням.

Я хотів спитати, чи встигла вона втрутитися в мою душу. Це було дуже важливо, це було принципово – у той самий час я розумів, що не поставлю цього питання ніколи. А якщо поставлю – виявлюсь дурнем, тричі ідіотом, негідним магічного звання…

Ні. Тепер я ніколи цього не дізнаюсь.

Я подивився на Кару в своїх руках. Подивився – і нічого не відчув. Ні радості, ні страху. Навіть інтересу не відчув – точно знаючи при цьому, що час настав. Час виголошувати вирок.

Глиняна потвора раптом почала стрімко нагріватися. Вона відчула розв’язку. Відчула, що цього разу я не лякаю й не прикидаюся – час настав, і Кара відбудеться неминуче.

– Карається…

Старий Ятер. Ювелірша, купець, Март зі Гороф, низка невинних жертв… Бузувірство, препарація душ… Самоцвіти, що дивляться на світ зупиненими очима…

– Карається та, що зловмисно…

Я й досі нічого не відчував. Де Судія, величний, грізний, п’яний від влади? Де запаморочення, де стугін крові у вухах?

Де воно, щастя володаря Кари? Муляж уже палить мені долоні, не можна тягнути далі…

– Карається та, що зловмисно порушує тишу в цьому домі. Карається ця муха за набридливе дзижчання… і невідповідність правилам гігієни. Хай буде так.

Хрусь!

У правій моїй руці опинилась довгаста голова, в лівій – тулуб; декілька крихт глини впало на запорошений чобіт. Останки боввана швидко остигали; на камені лежала, картинно задерши лапки, дохла муха.

Певно, вона вмерла одразу. Без страждань.

Я розімкнув пальці; голова й тулуб, що хвилину тому були єдиною потворою, беззвучно впали на килим. Совеня присунулося зовсім близько – лоскотало пір’ям мою щоку; від нього йшов ледь відчутний, у якійсь мірі навіть приємний запах.

Я дурнувато всміхнувся.

І знов усміхнувся – так, що кінчики рота поповзли до вух.

Мені було легко. Легко й спокійно, як у дитинстві.

Хвилина… Друга…

Я відірвав очі від глиняних уламків. Повільно обернувся; якщо вона й дивилася з-під каптура – очей її я не бачив.

Совеня зірвалося з мого плеча. Незграбно пролетіло через усю кімнату, приземлилося на стіл. Лишило акуратну купку посліду на запорошенім оксамиті.

Я ступив до столу, простягнув руку, взявся за край грубої тканини й коротким рухом відкинув її каптур.

Складки зів’ялої шкіри каскадами лежали на лобі й щоках; ніс майже торкався запалих темних губів. І з цього старечого обличчя дивилися такі знайомі карі очі – праве підведене блакитною фарбою, а ліве – зеленою. Незмигні, застиглі, спокійні тим потойбічним спокоєм, якого живі не знають.