Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

– Ви вважаєте, що людину можна ощасливити силоміць? – спитав я крізь зуби.

– Я зовсім не збираюся нікого ощасливлювати… поки що. Але явна шкода, якої я завдала, приміром, тому самому Ятеру, тисячократно окупиться. Потім. Коли я навчусь вибудовувати чужі душі згідно з законами гармонії.

– Закони гармонії! – я скрикнув. – Закони гармонії! Верх лицемірства й жорстокості… Так, я самозакоханий бовдур! Так, старий Ятер знущався з власних родичів! Так, Март зі Гороф щовесни видавав драконові по юній незайманці… Але ж ти, ти примудрилася розбудити добрі почуття навіть у Горофі! Навіть у Ятері! Навіть я… так, я кохав Ору Шанталію! Я кохав ляльку, яку ти знущаючись мені підсунула… стара! Чудовисько! Ти виманювала найкраще, найтепліше, що в нас було, щоб обплювати й утопити у відхіднику! За твої сотні років у тебе не тільки обличчя згнило – серце теж відмерло за непотрібністю… Я вб’ю тебе! Я тебе покараю – тепер знаю напевно, за що!

Вона мовчала.

Заворушилося совеня під темною хустиною – я зовсім забув про нього; клітка й досі стояла на підвіконні, а під вікном хтось стукав молотком, стукав, мугикаючи соромітну пісеньку, начебто гучна сварка двох магів нітрохи його не хвилювала…

За секунду я зрозумів, що Ора – чи як там її – справді зачаклувала кімнату від сторонніх вух.

Усе передбачила.

Я зрозумів, що втомився. Що від замовляння-паралічу за лишилося трохи менше як половина, та сили мої – як магічні, так і тілесні – доходять до краю.

– Проклинаю тебе, – сказав я пошепки. – Хай здохне твоя…

І замовк. Покосився на клітку з совеням.

– Бач, Хорте… Колись давно я присяглася, що навчуся виправляти душі. Як лікар, перш ніж утамувати чиїсь страждання, має спочатку… ну, ти розумієш.

– Лікар тренується на трупах.

– Так… Але коли маєш діло з людською сутністю – трупи не годяться.

– А чому ти присяглася? – спитав я похмуро. – Хто тебе смикав за язика? Чи непомірна цікавість? Девіз жорстоких дітей – «А що в жабки всередині?»

Вона мовчала. Незручно вивернувшись на ліжку, я дивився в її обличчя – жорстке, разом постаріле, понуре, але не зле.

– Була одна історія, Хорте… Утім, не важливо… Найгірші людські властивості часом живуть в одному «будинку» поряд з найкращими, найдобрішими почуттями. Любляча людина завжди виявляється найвитонченішим катом. Любляча – і люблена… Тобі зрозуміло?

– Ні, – сказав я чесно.

– То й нехай, – вона зітхнула. – Хорте, якби ти знав, як я втомилась. Як тяжко…

Вона не договорила, тому що в цю мить я ривком, ніби ветху ковдру, скинув із себе залишки паралічу.

Удар!

Важкий бронзовий світильник зірвався зі сволока й повалився на жінку.

На те місце, де вона щойно сиділа.

Дубовий стілець осів на підломлених ніжках. Ора Шанталія – чи як там її звали – стояла переді мною, чорна сукня її здавалася викуваною з чавуну. Небаченої сили замовляння-наказ жбурнуло мене назад, утиснуло в гору пожмаканих простирадл; ледь вивернувшись, я різонув по жінці, що стояла наді мною, колінчастою блискавкою. Не налякати – убити.

Край простирадла затлів.

Ора – чи як її там – похитнулась. Не впала, але похитнулася сильно, і сукня на її грудях прикрасилася бурою плямою.

Запах паленого дер ніздрі.

Ми дивилися одне одному в очі – напруження було страшне; ми давили одне одного, втискали одне одного в землю, Ора височіла наді мною, як чорний шпиль, а я валявся на колишньому ложі вже минулого кохання, і ця обставина майже позбавляла мене шансів перемогти.

За дверима затупотіли кроки. Почулися стурбовані голоси:

– Гей! Чим це смердить?

– Горимо, чи що?

І через секунду закалатали в двері:

– Панове! Що там у вас, свічку в постіль упустили?

– Горимо! Лелечко, горимо!

– Панове, та ви очманіли, чи що?!

– Ясна річ, очманіли…

– Ламай двері!

Готельні двері були крихкі, а ці, за дверима, – рішучі. Воно й зрозуміло…

Спалахнув оксамит на підлозі – запона, не так давно повалена Орою мені на голову. Спалахнув разом із пилом, що просочив його; язики вогню на секунду відділили від мене супротивницю.

– І-раз! І-два! І-ра-зом!

Повалившись із ліжка – з протилежного його боку, – я дотягнувся до чорної фігури, зашпортнув заклинанням-тросом, смикнув на себе – у вогонь…

Страхітлива магиня перехопила ініціативу. Ривок – й у вогні борсаюсь я, бридко тріщить, завиваючись колечками, волосся, я ще не відчуваю болю, та вогонь підіймається зусібіч, зникає кімната, зникає ліжко, я кидаюсь у величезному багатті, я – потворний бовван, якого зліпили з піддатливої глини й кинули в пічку – випалюватися…