Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

– А як звати ту, яку я не бачу? Яка лялькар?

– Не важливо… Я розумію, Хорте, ви ображені. Заради спокою вашого підкреслю ще раз: я призначений маг, але дуже, дуже древній. Мені майже мільйон років… – Вона якось недобре осміхнулась. – Тому зазнати поразки в поєдинку зі мною – не ганьба. Запевняю вас.

Поєдинку ще не було, подумав я. Були виверти й хитрі кидки, та й то я не програв ще остаточно.

– Ви дивитесь на мене, Хорте, й думаєте: нічого, я як-небудь викручусь, я здолаю цю самовпевнену бабу… А розповісти вам, що у вас усередині?

– Кишки, – сказав я, долаючи мимовільне тремтіння. – Серце, селезінка, хвора печінка…

– У вас усередині – величезний, похмурий, обкутий залізом будинок. Багато кімнат, але всі тісні; багато мешканців, не всі ладнають один з одним… Головний у вашому будинку – суворий старигань, схожий на аптекаря. Ви й кроку не ступите без погодження з ним; він зважує на аптечних терезах усі ваші можливі вчинки… Якщо виселити з вашого «будинку» цього педантичного дідка, станеться те саме, що сталося з бідолахою Ятером. Не блідніть, я не збираюся так жорстоко з вами вчиняти, я не бажаю вам зла… Отже, дідок рахує й зважує, відбір його суворий і простий нараз: яку користь дасть даний учинок уявленню Хорта зі Табора про власну особу? Чи досить підживить самолюбство? Чи допоможе утвердитись? Адже ви ні разу в житті не зробили нічого безкорисливого для себе. Навіть дивно, як вам це вдалося…

– Брехня, – сказав я після паузи. – Та хоча б… Це така маячня, яку й спростовувати принизливо! Це…

І згадав грабіжників, від яких ця страхітлива пані відбивалася слабенькими ручними блискавками. Значить, то була пастка, мене заманили в рятівники, щоб зійтись якнайближче.

– Так, Хорте. Але невже ви думаєте, що там, у підворітті, каляли руки заради мене? Ні, ви діяли заради власного уявлення про шляхетність… Тим більше що ризику не було жодного. Четверо дурних грабіжників проти надступеневого мага – смішно… А руки й вимити можна, правда ж?

Я зрозумів, що ображений.

Власне, чи не однаково мені, про що базікає білява лялька, керована стародавнім чудовиськом? Потворним, між іншим, настільки, що навіть соромиться показатись… Чи не однаково, якої вона думки про мою особу?

І все-таки я відчував себе діткнутим, і свідомість цього була такою гіркою, що сили мої подвоїлись.

– Ви пустилися в це розслідування, ви влипли в історію з камінчиками зовсім не тому, що вам шкода було старого Ятера, – продовжувала лже-Ора. – І зовсім не тому, що відчували обов’язок перед його сином. Вами керувало честолюбство: закортіло покарати мага, і мага великого, а якщо пощастить – видатного… Радійте, Хорте. Вам пощастило.

Я скреготів зубами; замовляння-параліч було вже наполовину нейтралізоване моїми зусиллями. Ще трохи – і я вирвуся…

Глиняний бовван лежав на столі перед жінкою, котра сиділа на стільці. Між двох її долонь.

– …Цікаво було спостерігати, що відбувалось у вашому «будинку» після нежданого виграшу. Роль вершителя доль припала до вподоби всім вашим «пожильцям»… особливо аптекареві. Внутрішнє дзеркало, у яке ви й без того видивлялись безперестанку, відбило тепер картину таку втішну й таку дорогу вашому серцю, що, навіть коячи відверто ниці вчинки, ви не переставали відчувати себе героєм… Ні, я, мабуть, зробила дурість, запропонувавши вам як подарунок уміння кохати. Воно вам справді ні до чого.

Заклинання-параліч усе ще тримало. Сіпатися в такій ситуації – марно й принизливо.

– З усім тим, Хорте, хоч би що ви думали тепер про мене… Я не брехала вам, коли казала, що ви мені любі. Адже я не стала б возитися з самозакоханим павичем, якби натура цієї пташечки не залишала можливості для маневру. У всіх уроджених магів різні очі, але у вас вони настільки різні, Хорте… Я одразу звернула увагу на цю особливість. І не помилилась – у вашому «будинку» справді співіснують різні, дуже різні пожильці…

Я мовчав.

– Якби не замовляння Кари, – продовжувала вона роздумливо. – Якби… Хорте, послухайте, коли я побачила вас уперше, мені здалося, що ви схожі на одну людину, яку я знала давніше. Потім я зрозуміла, що помилилась. Ви зовсім на неї не схожі. Ви пихатий себелюбець… Ви навіть кімнатою мені не поступились, у тому поганому готелі, у Дриколі, пам’ятаєте?!

Я облизнув губи.

– Мовчіть… Знаєте, було чудово, коли я побачила вас тхором. Хижий, не дуже красивий звір… та щось у вас було. Дещо дуже щире, дуже мужнє. Той самий пожилець, що мешкає в найдальшій комірці вашого «будинку», той самий, з яким я все хотіла зустрітися лицем до лиця… Який під дією Кари забивався все далі в куток. Який, можливо, задихнеться там і помре назавжди… Знаєте, Хорте, мені б дуже хотілось вас скоригувати. Подумаймо разом, що можна зробити… Чи є в нас у колекції здатність співчувати? Чи хоча б уміння сумніватись?