Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

– Хорте… Якщо хочеш покарати мене… покарай за те, що я прилюбилась до тебе. Не треба було. Дослідник не має… Ти й не заслуговуєш. Я… Я не така, якою ти мене бачиш, але я жінка, і ти мені дорогий. Покарай мене за це. Це чиста правда. Ну? Карай!

По всій кімнаті перемигувалися самоцвіти. Шматочки чиїхось препарованих душ; я обережно сів. Голова боліла.

– Зроби мені останню послугу – покарай за те, що я по бачила в тобі, егоїстові, щось хороше… Тепер я не маю над тобою влади. А ти маєш владу наді мною.

…Її правда в одному – вона не має наді мною влади. Я бачу Ору Шанталію, але Ори Шанталії не існує. Це лялька , цинічна наживка, на яку я клюнув, подібно до дурного карася. Хіба може карась бути закоханим у наживку?

– Зрадниця, – сказав я хрипло.

Запах звіринки. Темно-зелені лопухи. Жовті дині.

– Хорте, тобі здається, що тебе обдурили? Ти образився, тобі здається, що я посміялася з твоїх найкращих рис? Ти вперше в житті мав почуття до жінки, а воно виявилося зарані зваженим, так тобі здається? Ти помиляєшся, Хорте. Ти помиляєшся, сова мені свідок.

– Я покараю тебе, – сказав я повільно.

– Так, звичайно.

– Сядь, де сиділа, – сказав я гучніше. – Руки на коліна…

Вона сіла.

Посеред розтрощеної кімнати, поряд із перевернутим набік столом, біля незастеленого ліжка сиділа Ора Шанталія, чорна сукня натягнулась на круглих колінах, білі руки з пальцями без перснів лежали зверху, як у зразкової дівчинки.

Мені хотілося вдарити її. Адже вона брехала мені щойно. Лестила, підлизувалася з єдиною метою – уникнути Кари.

– Ти, – сказав я, встаючи з підлоги. – Ти гірше ніж убивця. Тобі ніколи не снився попіл безневинно спаленого старого?!

– Не криви душею, Хорте, – сказала вона тихо. – Адже тобі нікого не шкода. І старого барона Ятера не шкода теж. Тієї людини, що гралася з тобою в дитинстві, уже років десять, як нема на світі, адже старий з роками дуже змінився…

Я зрозумів, що не можу з нею сперечатись. На кожне моє слово в неї знайдеться десять, і вона стане випалювати їх так невимушено й щиро, що мені знов захочеться побачити в білій ляльці – жінку, ту саму, її .

І захочеться їй повірити .

Напевно, мій погляд змінився, тому що вона знову зблідла.

– Яке твоє справжнє ім’я? – спитав я глухо.

– Тобі ні до чого.

– Адже ти збиралася пояснити?

– Адже ти передумав мене слухати.

Я всівся на край ліжка. Подумати тільки, усього кілька годин тому я був спокійний, задоволений, мабуть, навіть щасливий…

– Скажи… Навіщо ти це робила? – спитав я, дивлячись на боввана в своїх руках.

– Що саме?

– Навіщо тобі знадобилося тельбушити людей? Що тобі до барона Ятера? До Горофа? До нещасної ювелірші, врешті?!

– Хіба ювелірша відчуває себе нещасною?

– Відповідай на питання…

Я нарешті відірвався від споглядання потворної іграшки. Підняв очі на Ору; вона більше не всміхалася. Її обличчя зробилося жорстким – незвичний вираз для знайомих рис, здається, бувши Орою Шанталією, ця жінка ніколи не дивилася так …

– Хорте… Я постараюсь тобі пояснити, але й ти маєш постаратися – зрозуміти. Люди, якими вони є, не влаштовують мене; коли в чистому й світлому домі оселяється злостива потвора… жахливий гном… коли він підкорює собі всі добрі почуття, коли геть вивертає навіть те, що здавалося непохитним… Адже це трапляється не так уже й рідко. Ти не розумієш, про що я… – Вона безпорадно розвела руками.

– Продовжуй, – сказав я сухо.

– Я озираюся, – вона перевела подих, – і бачу душі, неправильні настільки, що наблизитись до них можна, тільки щільно затуляючи ніс. Торкнутись яких міг би тільки зовсім небридливий лікар… Їх багато. Вони не розуміють свого нещастя. Вони сліпі, глухі, вони уявлення не мають про те, що є на світі колір і звук. А я… я могла б допомогти їм. Уже скоро. Я швидко навчаюсь… я розумію що день, то все більше. Усі ці люди, – вона знову вказала на розсип самоцвітів на підлозі, – і решта препарованих, про яких ти нічого не встигнув дізнатись, усі вони за малим винятком живі та здорові. Кращими вони не стали… майже ніхто з них. Але поки не було й мети такої – робити їх кращими. Я вчуся. Нема кому наставляти мене, наставник – досвід… Ти все ще питаєш, навіщо мені все це? Чи вже трішки зрозумів?

Секунди дві я намагався сформулювати відповідь.

Потім здоровенний шмат ліплення зірвався зі стелі й повалився мені просто на тім’я, на секунду – на мить! – змусивши світло померкнути в моїх очах.