Марина и Сергей Дяченко - Магам можна все

– Ні, Хорте… Ні, пробач. Це видовище не для тебе. Я маю кепський вигляд, насправді я маю просто жахливий вигляд. Я багато віків поспіль… осягаю мистецтво, що далося тобі правом народження. Так, так. У мене був час, щоб удосконалюватись… і я не гаяла часу даремно. Я переважаю тебе в магії, хоч як це й сумно… та я дуже стара.

– Брешеш, – сказав я втретє.

Вона похитала головою:

– На жаль, ні… Візьми себе в руки, Хорте. Нам треба поговорити.

– Спершу віддай те, що належить мені за правом.

– Моє життя теж належить мені за правом. Але не сумніваюся, що, караючи мене, ти відчуєш задоволення куди більше, аніж кохаючи мене… Уже майже відчув. Ні?

Я мовчав.

– Ця потвора день у день чинила з тобою страшні речі, а ти нічого не відчував, – продовжувала та, що була Орою. – Коли сільський парубійко скімлив біля твоїх ніг, а ти відчував насолоду, рівну щастю першого кохання… Коли сьогодні ти… та я не хочу про це, – вона спохмурніла. – Це дуже кепське відчуття, Хорте, – бути по той бік Кари… Сядь. Поговорімо.

Хмарка над каменями підтанула. Осіла, як весняний замет. Я ступив до столу – хмарка здулася знов.

– Перестань метушитися, Хорте.

Я сплів пальці в замок. Розвернув долоні в напрямку до співрозмовниці:

– Ти сказала, що переважаєш мене в магії?

– Будеш битися? З жінкою?

– Ти не жінка. Ти чудовисько.

– Тобі зовсім не цікаво те, про що я збираюся розповідати?

Я повагався й опустив руки.

Мене трусило від приниження. Мені хотілося бити, дерти зубами, мститися за спаплюжене почуття.

І ще – мені справді було цікаво.

Я переборов себе – і всівся на підвіконня, поряд із совою.

…Людина зсередини здавалась їй інколи деревом, інколи клубком ниток, інколи розітнутим трупом, інколи складною іграшкою. Але найчастіше людина здавалася їй будинком із силою мешканців, що живуть у складних відносинах, але за непорушними законами. Вивчивши цей «будинок» зі сторони, вона запускала до піддослідного ляльку; це було таке собі випробування: якщо приживеться підсадка, значить, мешканці «будинку» розгадані правильно й можна братися препарувати, тобто силоміць виселяти будь-якого з пожильців.

Вона була спокусницею Ефою для барона Ятера – яка влучність! Десять із десяти!

Вона була молодим помічником стариганя-купця – цей успіх вона оцінювала помірніше, але теж пишалась.

Вона була Тиссою Граб, у товаристві якої довірлива ювелірша пішла до шевця забирати замовлення – поцілила приблизно в сім із десяти, але теж добрий результат.

Вона була дівчинкою Смерічкою, до якої прихилився, як до доньки, жорстокосердий Март зі Гороф.

– Так, тут теж непогана влучність. Душа Марта зі Горофа – підземелля з мерцями, адже ви не знаєте, Хорте, історії Горофа. Він… Утім, не варто про це… Моя заготованка, Смерічка, зуміла перемогти в душі Горофа навіть любов до дракона. О, ці члени драко-клубу! Широке поле для препарації, вкрай цікава й небезпечна робота: адже вони всі майже надступеневі, а це додає, знаєте, ризику…

Я дивився в її блискучі очі. Моє хворобливе роздвоєння не минало, навпаки, посилювалося. Я захоплено наслухав Препаратора – і я ж таки вижидав, подібно до мисливця в засідці. Я слухав лже-Ору й дивувався її поглядові на світ – і я чув муляж Кари, ніби він був теплим і грів мені шкіру. Я не дивився на потвору, та щосекунди бачив її; дуже добре, що вона надає такого значення цій розповіді. Що вона так хвилюється, так хоче зрозуміліше все пояснити. Чудово.

– …Знаєш, те, що я роблю, – напевно, неможливе… Я виселяю з «будинку» непотрібних мешканців. Тобто в ідеалі я виселятиму непотрібних, а поки що мені доводиться тренуватися на тих із них, хто потрапляє під руку. Іноді я виселяю главу «сім’ї», і на цьому лад у домі закінчується. Так було з Ятером… Розумієте?

Вона зверталася до мене поперемінно то на «ти», то на «ви». Сонячний промінь повільно перетинав кімнату. Глиняна потвора опинилася вже в затінку, кольорові іскри самоцвітів потьмяніли.

Ні, я не стану битися з жінкою. Поки не заженуть у тісний кут – не стану. Але Кара – інша річ. Карають незалежно від статі, а відповідно до провини. Кара належить мені, і я її добуду; між мною й столом було три повні кроки. По той бік столу сиділа одна, що назвалась Орою. Очі її палали незгірше самоцвітів, я дивився в них, слухняно киваючи.

– Ятер – це цікаво… Це захопливо. Тому що для справжньої препарації годяться тільки складні особистості, так звані «суперечливі натури», на противагу натурам цільним. У такому нетривіальному «будинку» співіснують властивості, для спільного життя не призначені… Ось Ятер. Старе луб’я вміло кохати насправді, віддано, безоглядно, жертовно, якщо хочеш. Барон Ятер… Його внутрішній «будинок» – дещо середнє між казармою і богадільнею. І таке зворушливе, юнацьке почуття! Мені захотілося «виселити» з нього цю вражаючу впертість, цей носорогів звичай ломитися вперед крізь долі людей навколо… Те, що зосталося, виявилося нежиттєздатним. Шкода… Зате я дістала потрібний досвід, а негативний результат – теж результат… Я сотні років відпрацьовувала цю вмілість, але тільки тепер, в останні роки, дістала можливість користуватися нею. Дивися, – вона провела долонею над камінчиками. – У цьому гранаті поміщено бездоганний смак. У цьому аметисті – жадоба… А в цьому смарагді сидить ще одна жадоба, але іншого роду, складніша, якщо можна так висловитись. Якщо купець, власник аметиста, вельми заможний пан, ніколи не позичав без відсотків, купував ношений одяг і підбирав з гнойової калюжі впалу копієчку, то власник смарагда, хоч мав вельми помірні статки, влаштовував бали та бенкети, виписував найкращих музик, не пропускав жодної вродливої жінки, страждав, якщо породистий кінь належить не йому… Жив, жив, жив жадібно, навіть надсадно, щоранку прокидався з думкою, що життя вислизає, а живемо ж лише раз!