Марина и Сергей Дяченко: Магам можна все

– Хорте, удача на моєму боці. Ти ж бачиш.

Я лежав на спині, обплутаний заклинаннями, ніби корабель снастями. Заклинання були прості й некрасиві, мов конопляна мотузка, і такі самі надійні й жорстокі.

Якби на голову мою спустилася дубина – постраждав би той, хто здійняв її. Але впалий шматок алебастру ніхто не спрямовував – він зірвався зі стелі, скоряючись законам тяжіння.

– Хорте, не засмучуйся так сильно. Струсу нема, є ґуля, ґуля загоїться… А ми дістали можливість продовжити наші досліджування.

«Наші досліджування».

Дивлячись у потріскану небезпечну стелю, я подумав про те, що всі ці місяці тягав її з собою. Що вона в будь-яку мить могла вбити мене – або препарувати. Якби захотіла.

Миша, що виросла до розмірів не слона навіть… дракона.

– …Власне, ти вже став моїм спільником, коли зібрав разом двадцять два камінчики; до речі, те «тигряче око», яке в день нашої зустрічі було в мене на поясі, містить у собі нудну сумлінність одного дрібного чиновника… Хорте, не треба так на мене дивитись. Я не ворог тобі, присягаюся всіма совами світу. Будь-яка з цих двадцяти двох властивостей, на твій вибір, дістанеться тобі. Я вживлю її в твою душу, підселю до твого «будинку», з різника перетворившись на творця. Хочеш?

Я рвонув невидимі пута, що втримували мене; зі стелі білою дріжджовою масою опустилося замовляння-параліч, та таке потужне, що в мене в першу хвилю омертвіли повіки й оніміла гортань. Я трохи не захлинувся.

Я уявив, як біла миша з маленькими іграшковими крильми ширяє над містом, і хвіст її звисає нескінченним деревним стовбуром. Цю жінку я відбивав од грабіжників… Захищав од нахабного бастарда…

Я гірко посміхнувся.

– Пробач мені, Хорте. Я не хотіла б обмежувати твою свободу… Мені треба було дочекатися закінчення терміну дії Кари. Навіщо ти здогадався? Навіщо завчасу розкрив мою таємницю?

Я мовчав.

– Але вийшло так, як вийшло, ти вже вибач… Подивись на ці камені. Ти можеш вибрати будь-який. Тут є відверто непотрібні речі, але оцей, наприклад, сердолік – уміння радіти життю. Серед людей розумних подибується рідко, і тим більше цінний. Як?

Я мовчав. Вона викрала й препарувала Горофа! Марта зі Горофа, за силою рівного мені, а може, навіть трішки за мене сильнішого. Значить, і зі мною вона може зробити що завгодно, призначена магиня, мишка-переросток…

– …Ось уміння не згадувати про погане. А от… Ось це я настійно раджу тобі, Хорте. Це здатність кохати жінку. У тебе ніколи не було – і без моєї допомоги не буде! – такої здатності.

– Розумію ваше бажання вразити мене, – сказав я хрипко. – Але я прекрасно вмію кохати… звичайно, не тебе, стерво.

Я чекав, що вона розсміється, або фиркне, або ще як-небудь принизить мене, але вона озвалась на подив серйозно:

– Ні, Хорте. Якби ви вміли кохати… Сьогоднішній ранок був би зовсім іншим. Він був би щасливим, сьогоднішній ранок. Вам ніколи б не спало на думку зіставити інформацію сабаї , слова Горофа про «ляльок», деякі особливості наших стосунків… і робити це саме тепер. Якби ви вміли кохати, Хорте, то їхали б зараз додому разом з Орою Шанталією. Дивилися б у вікно карети, дихали дорожнім вітром, снували би плани на майбутнє…

Мені здалося, що в голосі її промайнула навіть гіркота.

– Так, Хорте. Кохання передбачає трохи глупоти. Наївності. Довіри… Той, хто починає, подібно до вас, докопуватися до суті – не вміє кохати. Це випробування ви геть провалили.

На долоні її лежав червоний із жовтавим полиском камінь. Дивився в стелю широко розплющеними нерухомими очима.

– А людина, з якої ви витягли здатність кохати, – я щосили тягнув час, – що з нею сталось?

Вона знизала плечима:

– Життя її не змінилось нітрохи.

– То навіщо ви пропонуєте мені річ, вочевидь марну?

– Але та людина була дурним підмайстром, – сказала вона з ноткою роздратування. – Здатність кохати занадто цінна, щоб діставатися абикому…

І знов мені почулася гіркота в її словах.

– Як мені вас називати? – спитав я після мовчанки.

– Що?

– «Ора» – лялькове, вигадане ім’я, чи не так?

– Так, – зізналась вона неохоче. І додала помовчавши: – Воістину зла доля… Сполучення двох малоймовірних подій: справжня Ора Шанталія, реальна жінка, померла, у той час як ви володіли сабаєю… Кажуть, сабая любить красиво подавати своїм господарям найефектнішу інформацію.

– То як мені вас називати?

– Орою. Та, що перед вами, вже звиклася з цим іменем.