Пол Стюарт - Бурелов

— Ще рано, — прошепотіла вона йому на вухо. — Не занепадай духом! Жди, поки вогні будуть просто під нами. Жди, Живчику. Жди.

Живчикові одлягло від серця. Але він змокрів од поту і лихоманково цокотів зубами — з холоду, з напруженого очікування. Зненацька ззаду розітнувся моторошний тріск, і в морок унизу шугнув кормовий рангоут, волочачи за собою вітрило.

— Усе гаразд! — гукнув Живчик, вирівнюючи стернове колесо і беручи під свій контроль крихкий небесний корабель. — Я тримаю його в руках.

Моджін обстежила обрій.

— Пора! — крикнула вона.

Живчикова рука негайно — уже вдруге — сягнула до важеля гирі правого борту. Цього разу Моджін його не зупинила. Він щосили шарпнув важіль. Коли важкий гік повернувся кругом, «Вітроплав» заходив ходором, немов під ударом гігантської довбешки, і, повернувши на протилежний галс, увігнався в потік крижаного вітру.

Щогла застогнала він напруги, її вітрила подерлися на шмаття і майнули повз нього, мов привиди. Тоді з оглушливим тріском її могутній стовп почав гнутися.

— Не ламайся, — заблагав Живчик. — Не тепер!

Болісно зойкнувши, щогла вигнулася дугою. Ікла бурі глибоко вгородилися у гнилу серцевину і… ба-бах! Щогла переламалася навпіл, і верхівка гримнула просто на місток.

Живчик устиг відскочити до Камінного Штурмана, і височенна колона прогула над їхніми головами, наче навісний Скридів серп.

— Нам кінець! — пронизливо закричав він, коли вітрила м’яко опали долу, і «Вітроплав» шугнув униз. Нараз вогні Санктафракса згинули. — Ми пропали!

— Ні! — прокричала у відповідь Моджін. — Летюча скеля. Летюча скеля вибавить нас. Остудимо її — і попливемо! Попливемо, Живчику!

До люльки з каменем вони пробралися манівцями під оглушливий свист вітру: корабель саме входив у прямовисний штопор.

— Тягни за оце залізне кільце, Живчику! — галаснула Камінний Штурман. — Тягнімо вдвох. Один. Два. Три. Гоп!

Спільними зусиллями вони висмикнули здорове залізне кільце з люльки, де спочивав камінь, і її ґратки голосно засичали, коли студена земля впала на обплетений ними камінь.

Рев у Живчикових вухах прищух. «Вітроплав» утрачав швидкість! «Вітроплав» вирівнювався! Живчик розплющив очі. Калічний корабель відновлював рівновагу мірою того, як летючий камінь зі зростанням своєї плавучості чимраз дужче тис на ґратки люльки і підіймав їх догори.

— А тепер слухай мене уважно, Живчику, — голос Моджін бринів напружено і вимогливо. — Коли ми полинемо над Світокраєм, у нас має бути вітрило — бодай якесь. Хай жене нас уперед — уже над суходолом.

— Я знайду тобі вітрило, — пообіцяв Живчик.

Він був напрочуд спокійний. Щоб оце пройти отакий тернистий шлях, а тепер сісти маком?!

… Скриня з бурефраксом осявала примарним світлом звалений жужмом такелаж та драні вітрила. Живчик уважно озирнув рештки снастей, зацілілих після першої аварії. Так, щогла нагорі обламалася, але і куцого сторчака стане для оцього, скажімо, вітрила… За мить він уже з гарячковим поспіхом ставив тимчасове вітрило: час наглив!

…Вони здіймалися вгору, усе швидше й швидше, аж гульк!.. так, помилки бути не могло, далеко попереду сяли вогні Санктафракса та Нижнього міста! Живчик з усієї сили шарпнув за вітрильну линву — грубе лико вп’ялося в долоні, і з них бризнула кров.

Потім налетів вітер. Потужний удар струснув усім Живчиковим тілом. Із болю йому сперло дух, але дране вітрило напнулося. Старий «Вітроплав», якому слідом за Живчиком теж «сперло дух», потеліпався назад до Світокраю.

— Підняти гирі правого борту! — віддавав собі команди Живчик, мерщій повернувшись до штурвала. — Спустити гирі лівого борту. І вирівняти кормові та носові. Отак. А тепер тріньки підняти лісель — легесенько, ніжнесенько — і… — Важкий гік рвійно повернувся кругом. Живчик схвильовано звів очі догори. Щогловий недоломок ніс на собі тимчасові вітрила.

Вони були готові прийти на виручку. Вистріпані, пошарпані, діряві, попороті й збатожені вітрами. Але готові до подвигу…

Живчик подався вперед на стільці.

— У вас немає вибору! — вигукнув він. — Я маю щось потрібне для вас, а ви маєте щось потрібне для мене.

Матінка Товстобрюхперо силувано всміхнувся. О, із хлопця неабиякий зухвалець!

— Ти гідний син свого батька, — зауважила вона і клацнула дзьобом. — Прибути сюди на отому скрипучому руйновищі та ще й ставити ультиматуми… — Її жовті очі-намистинки спалахнули. — Але я дещо тобі нагадаю: по-перше, якби не моя підтримка, «Бурелов» ніколи б не розпустив парусів.