Пол Стюарт - Бурелов

— Слухаюсь! — відгукнувся Живчик, але різкішим і нервовішим голосом, ніж йому хотілося б.

Затамувавши подих, він подався вперед, спіймав важіль бізань-вітрила і смикнув. Вітрило поповзло вгору, наповнюючись вітром. Спершу ніщо не змінилося. Відтак «Вітроплав» заходив ходором, затріщав, трішечки піднявся і ледь помітно взяв праворуч. Гнилі шпангоути моторошно застогнали.

— Спустити гирі лівого борту, — промимрив Живчик. — Ледь-ледь підняти великі гирі правого борту і … Тпру! — скрикнув він, коли корабель круто нахилився ліворуч. Вуха виповнилися тріском: десь там дерлася парусина.

— Обережно! — остеріг незворушний голос Камінного Штурмана.

Живчик намагався не втрачати самовлади. Він ледь підняв гирі лівого борту і врівноважив їх, спустивши кормову гирю. Небесний корабель вирівнявся і з протяжистим скреготом-хлюпотом, крекчучи, мов подагрик, знявся в повітря з липучої твані.

— Вийшло! — заволав Живчик. Бажання, загадане у мент, коли в небі промайнула падуча зоря, справдилося. «Вітроплав» підтвердив своє небесне походження. Вони тримали курс назад до Нижнього міста.

— Який легкий хід! — гукнула Камінний Штурман.

Живчик кивнув головою, сповільна повертаючи штурвал ліворуч.

— Спокійно, — сказав він сам собі. — Твердо тримайся курсу і не послаблюй уваги.

Небесний корабель перехнябився на лівий борт. Живчикові запаморочилася голова: треба було пам’ятати про стільки речей! Оскільки вітер віяв із півдня, гирі правого борту малося підняти вище, ніж лівого, а все ж не надто високо, аби корабель, бува, не ввійшов у штопор. Його завдання ускладнювалося ще й браком половини задніх гир та невгавним тріскотом старого гнилого корпусу, що страшенно діяло на нерви.

— У тебе непогано виходить! — підбадьорила його знизу Камінний Штурман.

У мене, серце у Живчика закалатало. Він так на це сподівався! Останнього разу, коли він спробував стернувати небесним кораблем, це обернулося нещастям — а там же був батько, готовий заступити його у скрутну хвилину. А хто підставить йому плече нині? Живчик був полишений на самого себе.

— Ти впораєшся, — переконував він себе. — Мусиш упоратися!

Аж це, звівши очі догори, хлопець спостеріг, що їм назустріч женеться якась чорна хмара. І — лихо та й годі! — що вище здіймався «Вітроплав», то нижче спускалася хмара. Зіткнення здавалося неминучим.

— Що воно за дивовижа? — роззявив рота Живчик. Ловлячи дрижаки з ляку, він крутнув колесо ліворуч. Хмара і собі змінила керунок.

— Ану ж вона в нас уженеться? — жахнувся він.

Хмара дедалі ближчала. Живчик відзначив про себе дивацький гамір — лемент, писк, пронизуватий репет — і той гамір усе гучнішав і гучнішав. Зненацька він осягнув справжню природу цієї хмари. То була пташина зграя; миготіли крила, хвиськали хвости. Шуроптаство поверталося з вигнання.

Уся зграя, як один, заточила навколо небесного корабля коло, друге, третє, виписуючи між вітрилами вісімку, перш ніж шугнути за борт і щезнути з очей. Вони залітали всередину крізь численні шкалубини й осідали в головному трюмі. Знайомі звуки — щебіт і шкряботіння — пробивалися угору на чардак.

— Щуроптаство! — прошепотів Живчик, сяючи з захвату. — Щасливий знак! Хай навіть звичка щуроптахів покидати приречений корабель — лише сон рябої кобили, Живчика так само тішила дивовижа їхнього прибуття, як Тема Човновода лякала картина їхньої втечі. І коли хлопець напнув решту вітрил, а небесний корабель весело задер угору носа, в нього ніби виросли крила. Подібно до свого батька, діда і прадіда, Живчик — Капітан Живчик — мав свій власний піратський корабель!

Далеко внизу, з кожною хвилиною маліючи, по блискучій білій твані Багнища бігла тінь небесного корабля. Коли-не-коли Живчик нахилявся вперед і поправляв одну-дві висячі гирі. Орудувати ними ставало чимраз легше. У нього починав вироблятися, як висловлювався Захмарний Вовк, нюх.

Усе далі й далі плинули вони, випереджаючи вітер. Обрій ген попереду розтав у пасмі розвированої мряки, і далеке плавуче місто Санктафракс згинуло з очей. Зненацька зникла й тінь на долині, коли хмари — цим разом достеменні — заслали сонце. Повітря круг нього повнилося тріскотом швів та свистом борвію, який осатаніло шарпав і жмакав небесний корабель. Час від часу якась дошка обшивки починала тріщати і відпадала. «Повітроплав» сповільна кришився, але не припиняв лету.