Пол Стюарт - Бурелов

Моджін стенулася.

— А в мене від цього всього аж мурашки поза спиною, — поскаржилась вона.

Живчик промовчав. Він знав, що попри цілі роки піратського життя Моджін, сама з поріддя печерних мегер, і досі тужить за своїм життям під землею. Це в неї у крові, як у Живчика — пасія до небесної плавби.

— Між іншим, — стрепенувся він. — У мене добрі новини.

— Які?

— Я напав на другу половину летючої скелі.

— Та невже? — спалахнули очі Моджін. — Де?

Живчик судомно ковтнув повітря. Він знайшов її в очищеній вікнині, де поховано Професора Світлознавства. Напередодні увечері він, охоплений розпукою, подався туди погомоніти зі старим Професором. І уздрів її там, вона погойдувалася у чистому літеплі біля самої поверхні.

— О, недалеко звідси, — відказав Живчик. — Гадаєш, ти стулила б їх докупи?

— Я лагодила й не таке, — відповіла Моджін.

Живчик зиркнув на неї через плече і всміхнувся.

— Досі нам щастило, чи не так?

— Понад мої найсміливіші сподівання, — погодилася Моджін.

Ту ж мить високо вгорі, у мерехтливих глибинах ночі, з тихим сичанням сяйнула падуча зірка. Живчик простягся долілиць і милувався на неї.

— Яка краса! — зітхнув він.

— Тс-с-с! — приклала пальця до губів Моджін. — Загадай бажання.

Живчик повернув голову і скинув на неї очима.

— Я вже загадав.

Наступні два дні виявилися для Живчика та Моджін найтяжчими. Прибравши Скридову колекцію гнилих пальців — завдання, від якого нудило! — Живчик ретельно очистив корабельне днище від твані. Далі він перев’язав тріснуту щоглу, завершив направу такелажу і дошками з розкішного каютного опорядження заходився латати найбільші вирви у корпусі. Моджін зв’язала докупи дві половини летючої скелі, обплутавши їх мудрованим плетивом линв, змочених у вологій болотяній твані, а тоді заков’язлих на сонці. Потім вони як не порвали собі жил, тарганячи вітрила та линви з носового трюму на чардаки.

Дарма що виготовлені з шовкових ниток деревного павука, вітрила були затяжкі, щоб ними успішно орудувати, і напівзотлілі від часу. Від одного подмуху вітру вони маяли та хляпали, і в них з’являлися дрібні дірки, які малося латати.

— Держи міцніше! — застережно гукнув униз Живчик, коли лісель, якого він тримав у руках, почав надиматися. Він уже встиг долізти до середини щогли і відчайдушно силкувався припасувати його до реї. — Ти направду гадаєш, ніби під цими вітрилами ми дійдемо до Нижнього міста?

— Запасися вірою, — обізвалася знизу Моджін, — а біля штурвала обачніше орудуй вітрильними важелями. Летюча скеля доконає решти.

Живчик усміхнувся. У спокійному поводженні Моджін було щось таке, що додавало певності. Він починав дедалі більше звірятися на цю тиху і поважну дівчину.

— Кінець діло хвалить! — гукнув він. — Залишається поставити стаксель і клівер, та й квит!

Коли сонце, сідаючи, звістило про кінець іще одного дня, Живчик востаннє перевірив усі вузли, перейшов, балансуючи руками, тріскотливий бушприт, і сплигнув на чардак.

— Ну, ось! — оголосив він. — Готово. — Він занепокоєно озирнув свою роботу. — Проводимо пробний пуск?

— Уже поночіє, — заперечила Камінний Штурман. — Відкладемо на ранок.

— Тобі знати краще, — відповів Живчик, відчуваючи полегкість. — А тепер ходімо святкувати: чарчина-друга деревного грогу тут знайдеться. Ми заслужили на це.

Другого дня Живчика розбуркано до схід сонця.

— Уставай! — гомоніла Моджін, трясучи його за плечі.

Живчик розплющив очі і п’яно заозирався. У голові йому гуло. Забагато деревного грогу, тоскно подумав він.

— Доведеться вилітати зараз, поки не змінився вітер, — заявила Моджін. — Я спускаюся вниз — припильную за летючою скелею. А ти ставай до штурвала. Я тобі гукну, щойно буду готова, — сказала вона.

Живчик умився, прибрався, напився очищеної фракспилом води, щоб угамувати спрагу та прояснити голову, і пройшов до штурвала. Там, уже за стерновим колесом — свіжо відрегульованим і змащеним — Живчик навів оком на дві довгі шереги важелів із кістяними держаками.

— Кормова гиря, носова гиря, гиря правого борту, маленька, середня і велика, — мурмотів він, карбуючи кожен важіль у пам’яті. — Далі вітрила бізань-щогли, фок, марсель, — провадив він, переносячи увагу на другий шерег важелів. — Скайсель… Ні, лісель. Чи це стаксель?.. Прокляття!

— Готовий до відплиття! — почувся з корабельних надр спокійний голос Моджін, будячи відляски угорі на сходнях. — Розпустити вітрило на бізань-щоглі!