Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Поглянь он туди! — тривожно закричала Камінний Штурман, хапаючи його за лікоть.

Живчик відняв далекогляда від очей і втопив погляд у біле світло.

— Ну! Я… — і тоді він побачив теж. Там, де показувала каптурниця, бовваніючи в тумані, висіла у повітрі темна сильветка. Корабель висів майже простопадно, задерши корму догори, з обламаною щоглою, з безпорадно обвислими, мов понівечені крильця деревної мушки, вітрилами. Шкіру Живчикові почало поколювати, серце загупало.

— О помагай-бідо, — пробуркотав він, — хай хоч як, але ти не підвів мене. Ти привів нас до «Бурелова».

Серце Живчикові шалено калатало, коли він перехилився через поручні. Склавши долоні рупором, він підніс їх до рота.

— Тату! — закричав він. — Тату, як ти там, озовися!

Та ба, з летючої купи уламків не долетіло на відповідь жодного звука, опріч рипіння потрощеного корпусу та мірного биття об зламану щоглу бортової линви. «Позасвітній гарцівник» підлетів ближче до того, що лишилося від гордого колись «Бурелова». Живчик не зводив очей із небесного корабля. Він мерехтів таким яскравим сяйвом, аж боляче було дивитись.

— Я мушу перевірити, чи немає на борту батька, — мовив Живчик.

Гайнувши на передній чардак, він ухопив гака, обмотав його шийку линвою і щосили метнув, намагаючись поцілити в «Бурелов». Здавалося, він проткне корабель наскрізь, аж ні — почувся звук розщепленого дерева, вістря вдарило у щось тверде і гак, вібруючи, спинився. Камінний Штурман прикріпила кінець линви до бушприта. Живчик видерся нагору, наклав нажрест на линву якийсь дерев’яний уламок і схопився за нього обіруч.

— Побажай мені удачі, — попрохав Живчик, і не встигла Камінний Штурман розтулити губів, як він відштовхнувся від бушприта і став ковзати по линві вниз.

Спуск був крутий та навальний, і Живчик чув себе так, ніби руки його зараз відірвуться. Під ним розмазаною плямою линула розверста хлань; швидкість дедалі зростала, аж поки — гуп! — ноги його вдарились об чардак «Бурелова».

Якусь мить Живчик стояв як уритий, насилу вірячи, що йому вдалося все зробити на одному подихові. Потім він роззирнувся. Потрощений небесний корабель змінився до невпізнання. Дерево та снасті геть знебарвилися. Живчик здригнувся, зрозумівши, що вони вже майже прозорі, тож він може узріти те, що сховане глибоко під корабельним чардаком. І тут він почув голос:

— Живчик? Живчику, невже це справді ти?

Живчик обернувся. Біля понівеченого штурвала височіла довготелеса бліда постать.

— Батьку! — закричав він.

Захмарний Вовк виглядав постарілим. Його вишукане вбрання обернулося на дрантя, чуприна посивіла, а очі були далеко блакитніші, ніж пам’ятав Живчик, аж неприродно блакитні. Праве плече перетинали запалені ще шрами після недавнього поранення. Здавалося, серце Живчикові зараз розірветься — хлопець підбіг до Захмарного Вовка і припав до батькових грудей.

— О батьку! — мовив він голосом, повним сліз. — Я таки знайшов вас!

— Як довго я чекав, хлопчику мій! — втомлено прошепотів Захмарний Вовк. Він щільніше пригорнув до себе Живчика. — Ти відбув далеку дорогу, щоб попасти сюди, — провадив він. — Помагай-біда, який знайшов мене, сказав, що ти прийдеш. І він сказав правду. Жоден батько так не пишався сином, як оце я.

Живчик засоромлено спустив очі додолу. Сльози бризнули з очей на шкіряний нагрудник.

— Ти такий схвильований, — лагідно промовив Захмарний Вовк. — Я розумію: стільки пережито. — Тут у його голосі задзвенів метал. — Живчику, — суворо звернувся він до сина, — слухай мене уважно, бо я до цього вже не повертатимуся. Це небезпечне місце, місце, куди я тебе затяг, — зітхнув він. — Якби я знав це наперед, то ніколи б не просив помагай-біду вдаватися по твою допомогу.

— Але ж, батьку, я сам хотів, щоб…

— Не перебивай мене, Живчику, — урвав Захмарний Вовк. Усе тіло його сяло з голови до п’ят. — Часу мені лишилося не так-то вже й багато. Грізний смерч закинув мене — властиво, нас обох — сюди, в самісіньке серце Матері Бур. Це місце спокою, осяяння — та ба! надто вже висока плата за знання, які ця Матір дає.