Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Здавалося, вже й саме небо перетворилося на величезного кровожерного звіра. І звір той глимнув «Позасвітнього гарцівника» і вже почав перетравлювати.

— Не знижуй швидкості! — ревів Живчик. — Гуку, прикуй себе до штурвала і тримай рівновагу!

Блукай-бурмило поспішив виконати наказ. Живчик зосередився на важелях керування вітрилами та бортовими гирями. Смерч дедалі пришвидшував свій крутіж, хижа червона внутрішня поверхня горловини всякчас загрожувала збити корабель з курсу і пожбурити в жахливий хаос; їх засмоктувало усе глибше й глибше, і від того, чи вдасться їм утримати рівновагу, залежало їхнє життя.

— А далі що? — гукнув Живчик до помагай-біди.

— Назад вороття нема, — прогримів птах. — Ми входимо в розбурхане осердя Матері Бур, де народжуються шквали й урагани — у виталище жахітного безуму. Однак у самісінькій його середині панує цілковита тиша і…

— І? — перепитав Живчик. Повітря стало крижано-голубим, і його обличчя почали жалити дрібнесенькі дошкульні градини.

— І, — прогримів помагай-біда, ледь видний у кипучому тумані далеко попереду, — саме там ми знайдемо твого батька, якщо комусь із нас пощастить заціліти.

Нараз Живчика огорнув невимовний жаль. Він упав навколішки, і, здригаючись усім тілом, невтішно заридав. Пронизливо і розпачливо залящав Гайориб. Сльота згорнувся клубочком біля ніг у Смілоголова. Град зі зловісною ритмічністю тарабанив по чардаку.

Що ж воно коїться? губився у здогадах Живчик. Що це за всеосяжний жаль? Капітан на превелику силу звівся на ноги. Терпіти далі було вже майже несила.

Тарп Волопас упав навколішки і, низько схиливши голову, ревів, мов зранений тілдер.

— Чому? — голосив він, і його тіло скорботно здригалося в корчах. — Чому ми повинні загинути?

Шпуляр зслизнув зі щогли і скулився на палубі поруч із ним.

— Тарпе, друже мій, — благав він.

Але Тарп його не чув. Підвівши голову, він невидющими очима дивився крізь ельфа-дубовика.

— О Тужню! Брате мій! — зойкав Тарп. — Мій бідний, бідний брате! — він розпластався на палубі, прикриваючи голову від граду.

Живчик ухопив штурвал. За спиною, перекриваючи решту звуків, розлягався гучний рев блукай-бурмила Гука. Потім корабельну прову безшелесно окутав зелений в’юнкий туман. Густий, зловісний, він клубочився над палубою, обволікаючи членів команди. Після такої раптової зміни погоди ридання кораблян обернулися в нажахані зойки.

Зелений туман торкнувся Живчика, і він здригнувся. Мряку всотувала шкіра, і холод проймав до кісток. Хлопця охопила сліпа паніка.

— Нам кінець! — зарепетував він. — Ми ніколи звідси не виберемось! Ми всі пропадемо тут, у цій бісовій дірі! Ми…

— На зміну жалеві приходить страх, — знову долинув голос помагай-біди. — Він також минеться. Не хнюп носа, капітане Живчику!

Живчик похитав головою. Туман порідшав, і страх став попускати свої лещата. Мрячило, дощинки блищали і грали на світлі, мов крихітні самоцвіти. Сім’якрил Сльота закинув назад голову і зайшовся громовим сміхом. Живчик ловив ротом дощ. Голова паморочилася. Усе було таке дивовижне, таке чарівне, таке невимовно…

— A-a-a! — заверещав Сльота.

Живчик бачив з містка, як на чардаку стерновий відсахнувся від леєра, нестямно дряпаючи собі обличчя. На голові його та плечах сиділа кульова блискавка, світляні вусики хробаками звивалися над спотвореними від жаху рисами його обличчя. Побачивши, як іскристі змійки опозивають палубу, Гайориб заволав не своїм голосом і кинувся шукати сховку.

— Униз! — загорлав Живчик, чий піднесений настрій як вітром здуло.

Сім’якрил Сльота, мов неживий, скарлючився на чардаку, біля нього завмер у нерухомості Тарп Волопас.

— Ґвалт! Рятуйте! — заволав Гайориб надсадним, свистючим голосом.

— Ми мусимо йти далі! — прокричав у відповідь Живчик.

А потім на них спустився червоний туман.

Густа, непроникна і ядуча мла із відворотним запахом лісового диму перетворювала постаті на розпливчасті плями. Живчик відчув, як його огортає лють. Очі його заблищали. Ніздрі широко роздималися. Він міцно зціпив зуби.