Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Вони були в дорозі уже двадцять днів і двадцять ночей, пливучи слідом за помагай-бідою, який рішуче вів їх до зрадливої пустки. Здавалося, птах не знав утоми, і тепер, коли по небу розливалося рожеве світло двадцять першого ранку, він тяг їх усе далі й далі. Тимчасом вітри ставали чимраз непрогнозованіші; ще б пак: панівні південно-західні потоки стикалися з вітрами східної течії.

— Візьми штурвал, Гуку, — звернувся Живчик до здоровенного, як гора, пелехатого ікластого звіра, що стояв у нього за плечима. Кожного капітана повітряних піратів мав супроводжувати хоробрий джура, і в Живчика за такого джуру був блукай-бурмило Гук. — Не відхилятися від курсу. Ми повинні летіти акурат за помагай-бідою.

Гук рохнув, його пір’ясті вуха залопотіли.

Живчик повернувся до костяних ручок важелів керування, вишикуваних двома шерегами. Його руки вправно орудували ними — піднімаючи кормову гирю і опускаючи носову, якомога опускаючи гирі правого борту — малі, середні та великі — і якомога піднімаючи гирі лівого.

Живчик спробував провадити судно нерівним слідом помагай-біди, і корабель, різко клюнувши носом, нахилився на правий борт. З нижнього чардака долинули тривожні крики. Він зціпив зуби і зосередився. І за кращих часів керування повітряним кораблем було справою не з легких, а тепер і поготів: вихор, що бовванів з боку відкритого неба, обіцяв Живчикові найважчі випробування.

Однією рукою він наладновував систему циліндричних і кулястих бортових гир, а другою міняв кути нахилу вітрил: нахиляв стаксель, послаблював грот, ледь-ледь повертав клівер… Отак-о, легенько…

— Нахил, швидкість, рівновага, — бубонів Живчик собі під ніс. То були три кити повітроплавання. Та що дужче з кожною хвилиною закручувалися вітрові потоки, то важче було дотримуватись бодай одної з цих засад.

— Більше бери ліворуч, Гуку! — кричав Живчик, переладновуючи бортові гирі. — Нам треба вийти на кут…

Зненацька всім кораблем від прови до корми несамовито струснуло. Зарипіли облавки, задрижали щогли. Корабель несподівано задер догори носа і нахилився у супротивний бік.

— Усім прив’язатися! — скомандував Живчик екіпажеві. Будь-якої миті «Поза світній гарцівник» міг дати сторчака, і кожен, хто випав би в порожнечу без земної тверді внизу, був приречений на довічне падіння.

Шпуляр, ельф-дубовик, зник у коконі. Сім’якрил Сльота ухопив чардаковий трос і прив’язався до фок-щогли. Живолуп Тарп Волопас та водоблуд Гайориб припали до бушприта, а плескатоголовий гоблін Смілоголов вив, задерши голову.

Посеред корабля, на помості над летючою скелею, стояла постать у кереї та гостроверхому каптурі — тиха, незворушна, мов кам’яна. То була остання членкиня Живчикової команди — Камінний Штурман.

Вітер люто гримав то в лівий, то в правий борт небесного корабля. Живчик якнайвище підняв носову гирю і затамував подих.

На якусь мить «Позасвітній гарцівник» затремтів ще дужче, ніж перше. Але не нахилився. Підбадьорений такою стійкістю, Живчик ретельно підігнав грот і клівер. Корабель трохи нахилився на лівий борт і рвонув уперед. Провисла носова линва. Удалині помагай-біда летів просто до широкої роззявини буремного вихору.

— Сімдесят п’ять тисяч ступнів, наближаємося! — закричав Шпуляр.

— Нікому не відв’язуватись! — голосно попередив команду Живчик. — Я не хочу, щоб хтось випав за борт.

— Хтось? — промурмотів Сльота. — Не хтось, а всі, це ж ясно як день! Якщо не змінити цього клятого курсу нам усім кінець!

Тарп Волопас прошив його нищівним поглядом.

— Сльото, — остеріг він. Сльота виклично зустрів його погляд.

— Хтось мусить сказати це капітанові. Він хоче погубити нас усіх.

— Капітан знає, що робить, — в і друбав Тарп. — Та й запізно повертати голоблі назад.

Живчик, зачувши звуки дедалі запальнішої суперечки, обернувся. Він побачив, що всі корабляни міцно поприв’язувалися чардаковими линвами. У їхніх очах читався неприхований жах. Капітан спинив свій погляд на Тарпові.

— Що там таке? — запитав Живчик.

— Нічого, кепе, — відповів Тарп, струснувши своєю кудлатою рудою чуприною. — Просто у Сльоти нерви розходилися.