Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Ані кроку назад! — заревів капітан, гупаючи п’ястуком по штурвалу.

«Позасвітній гарцювальник» загрозливо задер носа і затремтів. Живчик накинувся на важелі з кістяними держаками, рвучи їх туди-сюди. Кораблеві, здавалося, забило дух, коли важелі смикано з одного боку, а гирі шарпалися з другого. Та що там Живчик, Гук і той не міг опертися дії червоного туману.

— Ве! — у несамовитій люті заревів блукай-бурмило і кинувся до поручнів, проламуючи облавки повітряного корабля. — ВЕ-Е-Е-Е!

Живчика розпирала лють. У всьому винен помагай-біда — у цьому пеклі, у цьому божевіллі, а найбільше — в тому, що вони вирядилися у відкрите небо.

— Щоб ти був проклятий! — заревів Живчик. — Щоб ти згнив у відкритому небі!

За його спиною блукай-бурмило зі скаженим ревом шматував одвірки та задраяні люки, жбурляючи віддерті шматки дерева за борт. «Позасвітній гарцювальник» рипів і тріщав, цілковито вийшовши з-під контролю. Щомиті вихоровий нурт міг потрощити його на гамуз.

Живчик збіг на горішній чардак і кинувся до бушприта. Червона мряка забила йому горло, заліпила очі й наснажила м’язи дикою, незбагненною силою. Шал зростав, змисли притупилися. Він був сліпий до того, що бачили його очі, глухий до того, що чули його вуха. Вихопивши шаблю, він сік, рубав і колов, тимчасом як у голові йому аж гуло від несамовитого реву блукай-бурмила.

А потім усе померкло у його очах.

Живчик розплющився і побачив довкола себе молочну біль. «Позасвітній гарцівник» висів у небі під неймовірним кутом, висів цілком недвижно.

— Ми прорвалися, — тихо муркнув він до себе. І зачудовано роззирнувся.

Несподівано усе довкола набуло незвичної чіткості й різкості.

Тарп Волопас лежав лантухом, не перестаючи схлипувати. Сім’якрил Сльота затулив обличчя руками і не ворушився. Смілоголов був непритомний, уламком щогли йому придавило праву ногу. Обіч нього на купі з уламків щогл та снастей великою кошлатою горою лежав знеможений блукай-бурмило, і тільки ледь помітне колихання боків свідчило: ведмідь іще живий. Одне його лаписько спочивало на ельфові-дубовикові. Пхикання, яке долітало від куцака, показувало, що й він ще не визівнув духа.

Гайориб сидів на прові й хитав головою з боку на бік.

— Я нічого не чую, — монотонно торочив водоблуд. На горішніх сходинках капітанського містка показалася

Камінний Штурман.

— Бачиш? — кволо усміхнувся Живчик. — Зі мною все гаразд. А як ти?

Із глибу каптура почувся приглушений голос.

— О, капітане… — тихо промовила Штурман.

— Що? — не второпав Живчик. — Я… — і перевів погляд туди, куди показував палець Камінного Штурмана, — на свої руки. Одна з них стискала м’який обривок линви, а друга — меча.

— Що я утнув? — промурмотів він.

Повільно, з острахом, він потяг буксирну линву до себе. Та без найменшого опору подалася. Аж ось її кінець з’явився над поручнями і ліг на чардак біля його ніг. Линву було перетято одним помахом гострого леза.

— Помагай-біда! — зойкнув Живчик. — Пташе, де ти?

Ніхто йому не відповів. Помагай-біди — його провідника та оборонця — ніде не було. Переляканий Живчик повернувся до Камінного Штурмана.

— Що ж усе таки сталося? — прошепотів він.

— Спинити тебе було неможливо, — відповіла Камінний Штурман. — Для мене ти був задужий. Ти кляв усе на світі. Ти порвав линву і став цупити її до себе. Помагай-біда закричав не своїм голосом, коли його крила залопотіли по бушприту. І тоді ти вихопив меча і тицьнув ним уперед… Живчик отерп.

— Невже я його вбив? — запитав він.

— Не знаю, — відповів Камінний Штурман. — Останнє, що можу пригадати, це те, як Гук брязнув мною об чардак.

— Моя команда, моя команда, — примовляв Живчик, хитаючи головою. — Що то з нею тепер буде?

Високий важкий каптур Камінного Штурмана повернувся з одного боку в другий. Краєчком ока Живчик постеріг, як по нахиленому чардаку ховзнуло щось чорно-біле. Він озирнувся кругом і встиг побачити, як хвостове перо помагай-біди прослизнуло під поручнями за борт. І коли воно майнуло вниз, у сяйну безодню, Живчик аж здригнувся, усвідомивши все жахіття сподіяного. Величезний помагай-біда, який стеріг його з пуп’янку, покинув його, а то й загинув від його руки. Тепер Живчик був полишений напризволяще.

— Що мені робити? — запитав він жалісним голосом. Парубійко добув далекогляда і став роззиратися навкруги. Дурманна, заворожлива молочна біль уже мінилася всіма барвами веселки: червоним, помаранчевим, жовтим і…