Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— «Лініусе, Лініусе, телепню ти старий, — почув я свій голос. — Що ти собі думаєш? Присягаю Небом, ти забув би й свою голову, якби не мав її на в’язах».

— Я припав оком до вічка у сплеті рур та патрубків і вдивлявся в сутінь у далекому куті лабораторії. Те, що я побачив, сповнило мене нудотним жахом. Тварючка вилізла зі свого лігва і майнула на середину лабораторії. Вона мала на собі мою стару кирею, обличчя ховалося під каптуром, і завбільшки вже була, як я. Та найдужче вражало не те. Було щось іще, від чого я заціпенів і закусив губу. — Лініус похитав головою, уявивши жахливу картину, що відкрилася в ту мить його очам. — Потороча висіла в повітрі щонайменше за три лікті від землі. Далі відкинула назад каптура своєї киреї, і поки я пантрував за нею — з роззявленим ротом, боючись дихнути, — баньки у тварюки звузилися, чоло збрижилося, вуха вкоротилися, і ось…

Від надміру почуттів голос Лініусів урвався.

— Усе гаразд, тату, — сказала Маріс зі слізьми на очах. — Усе гаразд.

— Ні, Маріс, доню моя, не все гаразд. Бачите, тварюка перевернулася мною !

— Перевертень! — вигукнув Чіпус. — О, Лініусе, це навіть гірше, ніж я побоювався.

— Я цілими годинами переховувався, спостерігаючи за тварюкою, що ширяла по лабораторії, перекидаючись усілякими істотами, побаченими у прочитаних сувоях, і незмінно повертаючись до найулюбленішої подоби. Моєї!

— Нарешті вона начебто втомилася і поповзла в пітьму до свого барлога. А я непомітно вислизнув за двері.

— Я негайно повернувся до Санктафракса. Викликав до себе свого молодого учня. Я знав напевне, який саме сувій він мав доправити з Великої бібліотеки. Манускрипт висів на самім вершечку, на горішніх відгалуженнях «Повітряних істот», там де «Небесні» перехрещувалися з…

— «Легендарними», — докінчив замість нього Чіпус. — Ти створив… темнолесника!

Лініус кивнув головою. На нього шкода було дивитися.

— Квінт приніс сувій, я його прочитав, — стиха провадив він. — І мороз пішов мені поза шкірою. Написаний прадавнім нерозбірним письмом, він ряснів, як і годиться, народними переказами та повір’ями. Та що далі я читав, то дужче пересвідчувався, що породив саме цю тварюку.

— Вважається, ніби темнолесник, або Предковічний Мандрівець, народився перед кількома ерами у Верхоріччі. Як відомо, то була лихолітня пора, ще давніша за ту, коли Матір Бур заронила життя у землях Світокраю. Темнолесник був істота старожитня, один із тих упирів та гемонів, якими кишіло небо і які гризлися між собою, пожираючи один одного ще за Доби темряви. Він витривав, надовго переживши решту безіменних своїх родичів, бо був перевертень, дурисвіт, ловець заблудлих душ. І тільки з настанням Доби світла та пришестям Кобольда Мудрого страхолюдна тварюка нарешті перемандрувала у мряковиння Крайземлі, а також у міфи та легенди: оповіданки, якими лякають дітей, сидячи при ватрі.

По щоках Найвищого Академіка горохом покотилися сльози.

— А тоді, через безліч сторіч, я, Лініус Паллітакс, вирішив побавитися у великого творця. Я вдихнув життя в істоту далеко від Верхоріччя, в сухому ядрі санктафракської скелі. Чи ж варто дивуватися, що я породив гемона первовіку? — Він жалісно схлипнув. — Та принаймні тепер я знав, що робити. Я мав повернути оту погань назад у забуття, туди, звідки вона взялася. І рада тут була тільки одна.

— Хіна, — проголосив Чіпус. — Хіна з берегів Верхоріччя.

— Так, добрий давній мій друже, — кивнув головою Лініус. — Я знайшов останню ампулу хіни, вилученої колись у вигнанців-землезнавців, і Квінт уперше допоміг мені спуститися вниз у небовій клітці.

— Що ж тобі переплутало карти? — запитала Маріс. — То вона , ця іродова потвора, наробила тобі такого лиха? — Дівчина легенько провела рукою по батькових пов’язках.

Лініус тріпнув головою.

— Ні, дитино моя. То я сам собі заподіяв. Бачиш, на відміну від плескатоголового гобліна чи блукай-бурмила, темнолесник не може похвалитися тілесною силою, вартою того, щоб про неї говорити. Це істота, зіткана з повітря, гемон. Він живиться ляком і розпачем, болістю і смертю. Він — інтриган і штукар. — Лініус гучно вдихнув повітря. — Ось що робить його таким страховищем.

— Так що ж тоді сталося? Розкажи мені, тату, — заблагала Маріс.