Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— «Темнолесник?» — перепитала вона тоненьким голоском. — «Темнолесник. Темнолесник». На очі мені набігли сльози. «Бідолашка, — прошепотів я, — тобі б годилося розцуратися з таким дурним і зарозумілим навчителем. Хоча б через те, що першим твоїм словом має стати прокляття Темнолісу».

— «Темнолесник!» — повторила вона і гулькнула назад у сутінь.

Лініус знову звівся в ліжку, його обличчя почервоніло з натуги. Відтак він повернувся до Маріс.

— Чи не налила б ти мені шклянку зілля, що приніс Щип? — звернувся він до дочки. — Сушить у роті — язиком не поверну.

Маріс виконала його прохання, і Лініус жадібно вхопив дання. Та вже підносячи шклянку до губів, він зненацька розчавив її у корчовито стисненій жмені. Багряна мікстура пролилася на ліжко, плямуючи, ніби кров’ю, білі простирала.

— Обережно, тату, — застерегла Маріс. — Принести другу шклянку?

— Не треба, — рішуче втрутився Чіпус. — Ти повинен закінчити свою розповідь, Лініусе, бо часу в нас, боюся, вже обмаль.

Лініус кивнув головою і прокашлявся.

— Відтепер я знав, що ми помінялися місцями, — сумно зазначив він. — Відтепер під наглядом опинився ясам . Не я експериментував, а наді мною експериментували! — Лініус потер чоло, рясно зрошене блискучими краплинами поту. — Я мав би вийти з гри, припинити дослід, — провадив він, — та я глибоко усвідомлював відповідальність за життя, яке я породив. Десь я дав маху — не так навчав, не так виховував. І тепер жадав виправити помилку.

— Я все частіше й частіше навідувався до Великої бібліотеки. Якби мені пощастило непохибно з’ясувати породу своєї тварючки, гадаю, можна б якось зарадити лихові. — Він помовчав. — А тоді я впав. Дурнішого не придумаєш! Доти мені тисячі разів доводилося сходити з підвісного кошика на колоди дерев’яного помосту, а цього разу — чудасія та й годі! — надав мене лихий послизнутися і гримнути додолу.

Маріс зойкнула.

— То он як ти ушкодив собі ногу. А мені казав…

— Сам знаю, що казав, — урвав Лініус. — Мені не хотілося втягувати тебе в цю історію. Ось чому я послав по сина Вітроногого Шакала. Мені потрібен був хтось, кому б я довірився, хто допоміг би мені виконати завдання, з якими я сам би не впорався. Я послав його в бібліотеку…

— Мало не на видиму смерть, — звинувальним тоном проголосив Чіпус. — Зелений новачок, який уявлення не має, як поводитися з мотузяними переходами та підвісними кошиками. Якби я його тоді не виручив, він би запевне вбився.

— Слушно, — поспішив погодитися Лініус, — але я був у паніці, Чіпусе. На моїх очах у лабораторії діялося щось несвітське. Щось химерне. Щось страхітливе…

Чіпус замовк. Маріс присунулася до Лініуса.

— Тату, що то було? — запитала вона.

Лініус здригнувся і знову втер спітніле чоло.

— Після мого нападу на тварючку, вона кілька день не витикала носа з кутка. Вона змостила там собі щось схоже на кубло з моєї старої киреї, стільця від конторки та численних клаптиків пергамену, поназбируваних кругом. І я взагалі не знав би, там вона чи ні, якби не її голос…

— Вона розмовляла з тобою? — здивувалася Маріс.

— Якщо можна це так назвати, — знову стенувся Лініус. — Усі мої слова вона повторювала своїм тоненьким шепітливим голоском. Повірте, у мене аж мурашва лазила поза спиною. Тож я перестав балакати з собою — це й так звичка не з найкращих, а тут, коли повторюють кожне твоє слово, на душі стає просто моторошно. Але тварючку це не спинило. Вона просто без кінця проказувала вголос усе, що я правив при ній раніше, — Лініус знову мерзлякувато повів плечем. — Та це ще не найгірше, о, ні…

— А що ж, тату? — тривожно запитала Маріс.

— Вона мавпувала мій голос, вправляючись знов і знов, аж поки забалакала достоту, як я. Жах охопив мою душу. Що ж я все-таки породив? А тим часом, поки мене діймала тривога, вона цілими днями не вилазила зі свого темного лігва. Але що вона там замишляла, коли мене не було в лабораторії? Чи безпечно залишати її саму в Старожитній лабораторії хоч на часину довше? Може, мені слід її закути чи навіть, — на думку про це я жахнувся — знищити? — Лініус помовчав. — Зрештою я надумав спочатку постежити за нею, а вже потім вирішувати, що почати.

— Тож-бо одного вечора я вдав, ніби йду, як завжди, приклав печатку до дверей і ждав, поки вони плавко відчиняться. Тільки цим разом, замість вийти назовні, я відступив убік, а коли двері знову зачинилися, схоронився за в’язкою висячих рур та й давай чекати. Тварючка у своєму лігві, здавалося, також чекала, дослухаючись, чи який звук не викаже моєї присутності. Потім із кутка долинуло тихеньке хихотіння. Кров похолола мені в жилах.