Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Що ж, може, мені, зрештою, і слід було зголоситися, — сказав Чіпус. — Я б міг трохи вставити тобі ума і в зародку придушити цей несусвітній навісний героїзм…

Проте Лініус енергійно тріпнув головою.

— Мене б ніщо не зупинило, — запевнив він. — Я був одержимий, Чіпусе. Сп’янілий. Я був певен: у Старожитній лабораторії коїлося щось неймовірне. Тож мені лишалося одне: вперто домагатися розкриття її таємниці. Зрештою по багатьох довгих тижнях досліджень я з’ясував усе, що міг. Настав час дослідити Старожитню лабораторію безпосередньо на місці.

— А я гадала, вона опечатана, — озвалася Маріс.

— Так воно й було, — кивнув головою Лініус. — Але я згоряв од цікавості. І не міг утриматись, щоб не піти подивитися самому. І ось я вперше вирушив туди в небовій клітці. — Він подався вперед, по-змовницькому стишуючи голос. — Треба було діяти дуже обережно, — провадив він. — Одне те, що багато клопоту завдавало керування повітряною кліткою, а друге — я мав критися зі своїми намірами від колег-учених. Їм би не сподобалось, що їхній Найвищий Академік опустився до нижньонебових студій, а якби хтось із них запідозрив, що мене цікавлять питання землезнавства… — Він драматично вмовк і прикипів поглядом до Маріс. — Моє життя тоді не варте було б зламаного шеляга.

Маріс, широко розплющивши очі, ловила кожне батькове слово, коли той описував спуск у небовій клітці. Його розповідь оживила в ній спогади про свою власну недавню подорож до кам’яних щільників у парі з Квінтом, про свій страшенний переляк, коли обірвався ланцюг і клітка шугонула вниз, розтинаючи холодне нічне повітря.

— Летюча скеля розрослася, відколи прокладено тунель, — не вгавав Лініус, — через це тунель із рівного став крученим, і повітряна клітка не спускалася акурат навпроти входу до нього. Понад годину я згаяв на те, щоб усіма правдами й неправдами наблизитися до вхідного отвору, але мого запалу це не остудило. Зрештою мені вдалося припнути причіпну линву до гострого кам’яного виступу.

Маріс кивнула головою. Своїм внутрішнім зором вона бачила, як те саме проробляє Квінт.

— Крім того, — вів далі Найвищий Академік, — те, що скеля, розростаючись, міняла свою форму, одного разу, коли я перебував усередині тунелю, стало мені у пригоді. Звісно, такі зміни означали, що давній мапі, прихопленій із собою, довіряти не можна, але був тут і плюс. Діставшись до заваленої колись ділянки, я виявив, що вона вже прохідна. Там, де перше громадилися кам’яні насипи, утворилась вузенька пролазка.

— Протискуючись крізь тісну нору, я кілька разів чіплявся мантією за скельні зазубні, а все ж подолав усі перешкоди. І ось переді мною, за який десяток кроків, забовваніли двері, чиє зображення я вже бачив безліч разів — на папері, на пергамені, накреслене крейдою, вугіллям, червоним чорнилом, ну й, звісно ж, вирізьблене на святому чорному дереві. — Він зітхнув. — А все ж побачити їх, так би мовити, в живі очі — була зовсім інша річ. — Він затнувся, добираючи потрібного слова. — То… то був вхід до Старожитньої лабораторії, а я — Лініус Паллітакс, Найвищий санктафракський Академік, був першим науковцем, що стояв на її порозі після стількох сторіч забуття.

Крижаний дріж пронизав усе тіло Маріс. Вона аж надто виразно уявляла, що відчував її батько.

— Із завмиранням серця я наблизився до витесаних у камені дверей, — вів далі Лініус тихим, сповненим побожності голосом. — Простяг руку. Торкнувся каменю. І враз моє тіло немовби пронизав електричний заряд неймовірної сили. У руках і ногах закололо. Чуб нагороїжився. Я знав, що стою на порозі дивовижного відкриття. — Він зробив павзу. — Але як відчинити двері? Як зайти всередину?

— Себто потрібен був ключ? — встряла Маріс. — А в настінних написах чи сувоях про нього не згадувалося?

Лініус кинув на дочку сповнений любові погляд.

— Мені подобається, як ти міркуєш, Маріс, — похвалив він. — Якби ти була старша, коли я ще тільки починав, я залучив би тебе до своїх досліджень.

Маріс аж затремтіла з утіхи. Отже, досі вона помилялася. То через її вік, а не тому, що вона дівчина, батько не міг їй довіритись. Вона щасливо всміхнулася.

— Я натрапив на одну згадку, — сповістив Лініус. — Але вона виявилась надто таємничою. « Двері відчинить золота блискавиця », — так вона звучала. Суцільний туман! І тільки коли я опинився перед самими дверима з піднятим у руці ліхтарем, камінна різьба на них відкрила нарешті свою таємницю.