Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Що, тату? — запитала Маріс.

Лініус спохмурнів.

— У Чорнодеревній палаті була одна різьба — вона мене заінтригувала, щойно я на неї напав. На картині було зображено найпершого вченого: він стояв на платформі з золотниками, от тільки я не міг дібрати, що він там робив, бо весь барельєф, єдиний такий у всій палаті, був страшенно понівечений. Там, де руки вченого спочивали на важелях керування, бракувало кількох добрячих шматів чорного дерева, немовби їх відбили вмисне. Але навіщо? Що він робив і що за химера витала над ним?

— Звичайно, я також, бувало, стояв на тому самому місці, орудуючи золотниками в найрізноманітніших, яких тільки можна уявити, їхніх поєднаннях і потроху навчаючись керувати лабораторією. Та попри всі свої зусилля, мені не вдавалося зібрати водно всю потугу лабораторії, відкривши весь ліс рур та перемичок водночас і в такій послідовності, щоб усе вмить полинуло в центральну, корінну руру. А отже, і та сутність, яка могла при цьому виникнути, лишалася для мене ще й досі недосяжною.

— І все ж я не здавався. Потяглися тижні нових досліджень. Годину за годиною проводив я на платформі в дослідницькій гарячці, аж поки все починало плисти перед очима, а руки терпли від чаклувань біля клапанних важелів та вентилів, від невпинних одмикань-замикань перемичок. Виснажений та розчарований, я вже ладен був назавжди зректися свого наміру, аж зачув такий жаданий сик повітря. Ще не сміючи повірити, що наближаюся до мети, я натис на важіль, який тримав у руках, відсуваючи всю засувку. Сичання переросло в оглушливий рев. По рурах забігали іскри. І нарешті диво сталося!

— Величезна куля з наелектризованих часточок вродилася вгорі над моєю головою і зависла там, утримувана струменем повітря, що вихоплювалося з центральної, корінної труби. Вона іскрилася і пульсувала. Я доскочив свого! Мені вдалося добути світну кулю. Як і тамтой Найперший учений задовго переді мною, я зумів загнуздати небесну електричну енергію!

— Ключ до створення самого життя, — промурмотів Чіпус.

Лініус обернувся до нього.

— Твоя правда! — підтвердив він. — Створення нового життя! А що по всіх кам’яних щільниках водилися блискуни, то я мав і насіння цього нового життя. То була нагода справдити свої найбуйніші мрії, і я ще з більшим запалом поринув у працю.

Маріс із гордістю зорила на свого батька. Який же він мудрак! Просто геній! Такий високочолий, такий головатий! І такий рішучий! Дівчина перевела погляд на Чіпуса з надією, що його вираз потвердить її власні чуття, одначе старий бібліотекар і гадки не мав усміхатися. Його вуста були зціплені, чоло нахмурене.

— Невже ти не розумів, що коїш? — запитав він поважно. — Творити життя — річ свята, Лініусе. І вносити сюди свавільні зміни — блюзнірство, профанація. — Краще було б тобі облишити цю справу!

Лініусове обличчя видовжилося.

— Гай-гай, — зітхнув він. — Тепер я це знаю. Та все моє життя мене вабили таємниці. Маючи перед собою стільки знань, які тільки й чекали, щоб їх опанувати, як я міг цього не зробити?

Чіпус пирхнув.

— Крім того, — провадив Лініус, — я був певен, що зможу закрутити крани в момент, коли запахне смаленим. — Він озирнувся. — Я недооцінив свою жадобу успіху: що далі посувався експеримент, то одержиміший я ставав. Нічого більше для мене не існувало. Я мав створити нове життя!

— Лініусе, Лініусе, — стиха промовив Чіпус, — такої самої помилки припустилися і старожитні академіки. І ти знаєш, що це призвело їх до краху.

— Знаю, — кивнув головою Лініус, — але натоді мені здавалося, ніби я перевершив отих прадавніх учених. Мені відкривалися похибки в їхній праці. Я був переконаний, що, врахувавши їхні помилки, зумію завершити експеримент, розпочатий перед стількома сторіччями. — Він помовчав. — Бачиш, я став відчувати лабораторію. Для мене вона була, немов жива істота. Стоячи за пультом керування, я почувався…

— Творцем-Володарем, — глузливо ввернув Чіпус.

Лініус похнюпив голову.

— Так, — сказав він просто. Він здригнувся, корчовито обхопив руками плечі і звів очі до стелі. — О, Небо! — заблагав він. — Якби я знав тоді те, що знаю нині, то замкнув би двері й повернувся до лабораторії спиною — раз і на все. Та я не міг того знати. І тільки минулої ночі я нарешті зробив те, що мав зробити давним-давно: запечатав лабораторію.