Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— А що там було? — видихнула Маріс.

— Якраз посередині кам’яних дверей красувалася кругла печатка. Я відразу її впізнав, — пояснив Лініус. — Компасна шкала, вписана в багатокутну зірку, і глибоко викарбуваний жмут кривулястих блискавок. Достотний відбиток Великої печатки Найвищої канцелярії!

«Чи не тому він глузував, коли я виклала для нього оту мозаїку? — подумала Маріс. — Може, гадав, ніби я напала на якийсь слід?»

— Велика печатка Найвищої канцелярії, — повторив Лініус. — Отой золотий медальйон зі жмутом кривулястих блискавиць, що сторіччями переходить від одного Найвищого Академіка до іншого, Велика печатка, що саме висіла у мене на шиї. Міцно стискаючи її в руці, я приклав медальйона до камінного його відбитка. Він прийшовся саме в раз, одначе, всупереч моїм сподіванням, двері не відчинилися. Я не вірив своїм очам. Це мало спрацювати. Бо навіщо тоді було різьбити відбиток на самій видноті? Я думав, може, заковерзував механізм чи скеля, розростаючись, викривила дверний отвір…

Він звів очі й широко всміхнувся.

— Потім, уже віднімаючи медальйон від каменя, я ненароком крутнув ним праворуч. Камінь зрушився, і з глибоким глухим гуркотом, схожим на розкоти далекої громовиці, двері відсунулися.

Глибоко внизу, у підступних кам’яних щільниках, Квінт пильно вдивлявся в тунельну пітьму. Дарма, що його очі вже доволі звикли до тьмяного сяйва каменю, розібрати дорогу все одно було нелегко. Усе, що він міг зробити, — це не загубитися в заплутаних тунельних лабіринтах. Кожен крок обертався випробуванням, кожен поворот — пригодою.

— Може, краще було б і мені піднятися нагору з Маріс і Чіпусом? — промурмотів хлопець і аж здригнувся, коли його слова озвалися до нього свистючим відлунням: «Маріс-с-с. Чіпус-с-с…»

Квінт зітхнув. Тунель зітхнув і собі.

— Ні, я зробив свій вибір, — сказав він. — Тепер уже пізно шкодувати. Я повинен іти далі. Поки не оклигав блискун…

Квінт поплентався вперед, важко переставляючи ноги. Минуло вже чимало часу, відколи він востаннє побачив провідну чорну крейдяну стрілку і, як щоразу в таких випадках, нервова напруга дедалі зростала. Його долоні змокріли від поту. Шкіру на голові поколювало. А що, як він так і не знайде стрілки?

І тут, о, диво! Вона з’явилася — на стіні, попід якою йшов юнак, тієї самої миті, як він уже полишив усяку надію знайти дорогу. Якщо це, звісно, не… Він зупинився і провів пальцем по стрілці. Вуста Квінтові розтяглися в усмішці. Так, він не заблукав.

— Старожитня лабораторія, — пробубонів він, вдивляючись у пітьму перед собою. І міцніше стис ковіньку. — Вона вже десь неподалік.

— Щойно я відняв від карбованого відбитку Велику печатку Найвищої канцелярії, — провадив Лініус, — як важкі різьблені двері плавко відсунулися. Двері, не торкані багато сотень літ, ковзали легко й безшелесно. Я переступив поріг. Після стількох зусиль, стількох відчайдушних спроб проникнути в неї, я нарешті стояв усередині покинутої лабораторії, про яку стільки начитався.

— Я підніс ліхтаря високо вгору — і завмер. Неосяжна печера, де я опинився, нічим не нагадувала решти лабораторій, що їх мені випадало бачити до і після неї. Фантастичне, дивовижне видовище…

Маріс жадібно ловила кожне батькове слово. Вона хотіла запам’ятати найменшу подробицю.

— Я стояв у величезній, склепінчастій камері, видовбаній у твердому скельному ядрі. Величезні скляні рури, немов велетенське покручене коріння, тяглися звідусіль у склеп, витикаючись зі стін і звисаючи зі стелі, інші, ще грубші, п’ялися вгору з долівки. Деякі рури були герметизовані. Деякі вільно погойдувались. Більша ж їхня частина, переплітаючись і розгалужуючись, утворювала велику заплутану мережу.

— Спершу мені здалося, ніби я всередині якогось гігантського механізму. Але, постоявши там і розглянувшись довкола, я не міг вийти з дива: враження було таке, ніби це все колись було живе. У самій конфігурації рур було щось від органічної структури — вони нагадували вени та артерії чи якусь велетенську нервову систему. Ту ж мить я надумав знову вдихнути життя у цей величезний безживний склеп.

— Перша моя візита до лабораторії була коротка. Та невдовзі я повернувся, маючи при собі настінні смолоскипи, відро зі щітками, а також усі сувої та пергамени з описами лабораторії, які на той час мені вдалося виявити.