Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Я починав, мавши… мавши щонайкращі наміри, — промимрив він. Погляд його затуманився. — Лелечки, скільки мені хотілося зробити для Санктафракса!

Чіпус нахилився вперед і взяв професора за ліву руку.

— Повідай мені цю історію, Лініусе, — сказав він. — Я слухаю.

Лініус повернув голову до свого колишнього навчителя і протяжисто, глибоко зітхнув.

— О, Чіпусе, — стомлено промовив він. — Здавалося, ще тільки вчора ти ділився зі мною таємницями Великої бібліотеки. — Він кволо усміхнувся. — Ти стільки мені всього показав! Знав би я тоді, чим це все обернеться…

Він заплющив очі, та сама квола усмішка грала на його в устах. Чіпус заспокійливо стис його руку. Лініус підвів повіки.

— Щасливі дні, — прошепотів він замріяно. — Який я був ще тоді зелений, Чіпусе, який наївний! Мені видавалося, ніби Санктафракс — благословенне місце, де всі знання не можуть бути вживані на шкоду, а обов’язок кожного науковця — поповнювати загальну скарбницю знань для добра всіх і кожного. — Його обличчя бридливо зморщилося. — Небознавці! — вигукнув він. — Тоді я нічого не знав про те, як б’ють ножем у спину, не знав про дворушництво, яке квітувало серед них, про зради, про змови, про гризню за посади. Мрякощупи проти дощознавців, хмарогляди проти вітроловів… Небо свідок: єдине, що бодай на час замирювало супротивні партії, це їхнє неприязне, вороже ставлення до землезнавчих досліджень! — Лініус утер із чола рясний піт. — Мене це бридило, — сердито блиснув він очима. — І коли я був учнем, а тоді молодшим мжичкоміром, я страшенно ненавидів цю ворожнечу. — Він тяжко зітхнув. — Навіть тоді, коли доводилося й самому грати в такі ігри…

Маріс повернулася до Чіпуса.

— Батько надто кволий, аби продовжувати розповідь, — запротестувала вона. — Він потребує відпочинку.

Та Лініус замкнув їй рота порухом руки.

— Не хвилюйся, Маріс, — хоробро всміхнувся він. — Я хочу довести оповідь до кінця. Розказати вам обом про свої колишні мрії-сподівання. — Він знову зітхнув. — Ах, що то були за мрії! Я мав надію, ставши Найвищим Академіком, згуртувати порізнені ворожнечею кліки для змагань в ім’я загального добра. Ба більше, — провадив він, обертаючись до Чіпуса, — я поставив собі за мету знов повернути вчених-землезнавців до Санктафракса. Розбратові між небознавцями та землезнавцями малося покласти край. Велика бібліотека повинна була відкритися знов. Дати пропасти таким багатющим знанням про Світокрай?! Ні за що в світі!!!

— Та хоч як я розпинався перед академією у своїй Інаугураційній промові, тамті йолопи мене навіть не слухали. Певніше, — поправився Лініус, — слухали тільки те, що жадали почути їхні вуха. Навіть коли я перенісся до Палацу тіней, аби підкреслити свою неналежність до будь-якої із санктафракських шкіл і вдихнути друге життя у звичаї, що їх сто років тому започаткували старожитні вчені — навіть тоді мої заміри нікого не обходили.

— На ділі все виглядало так: щоразу, як я намагався внести у Санктафракс гармонію, це ще дужче загострювало суперечності. Мої рожеві сподівання швидко змінювалися розпачем. — Професор замовк і похитав головою. — Та попри це все, — додав він із прояснілим обличчям, — я ані трохи не шкодував, що перебрався до Палацу тіней. Та й чого б мені шкодувати! Хіба я зустрів би коли-небудь його хранителя, нині свого вірного служника — Щипа? А якби я не зустрів його…

Тут почувся легенький стук у двері, а відтак — брязк дверної клямки, яку хтось торгав.

— Не звертай уваги, — сказав Чіпус. — Розказуй далі.

Та не встиг Найвищий Академік розтулити рота, як почулося легеньке клацання, і двері розчинилися. На порозі стояв Щип, міцно тримаючи клешнями тацю. На ній видніли трав’яні облатки, порожня шклянка та карафка з яскраво-червоною рідиною. Старий веретенник звів очі.

— Хтось згадав моє ім’я? — запитав він.

Найвищий Академік усміхнувся.

— Атож, Щипе, — відповів він, — ти не помилився. Заходь, заходь. Я саме збирався розповісти про нашу першу зустріч. — Він повернувся до решти. — Як довгорічний хранитель Палацу тіней, Щип знає кожну його п’ядь. Саме він і показав мені Чорнодеревну палату.

— Що? — вигукнула Маріс. — Я гадала, ніби теж знаю кожну п’ядь палацу, але про палату не чула зроду.

Лініус перевів погляд на Чіпуса.

— Зате ти, гадаю, не міг не чути, — зауважив він.