Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Вітаю, хлопче! — озвався він і нагнувся, щоб почепити Рукові на шию оберег. — Це зуб дуба-кривавника, на якому викарбувано твоє ім’я, — додав він. — Зуб дасть тобі певний захист від небезпек Темнолісу.

Рук задивився на шпичасту штуковину — достоту кіготь! — що жевріла при світлі світників.

— Але ж…

— Що «але ж»? — підохотив Фенбрус.

— Прошу пана, — промимрив Рук. — Це ж просто… Адже мав піти Фелікс, а не я! — випалив він урешті. — Певне, тут якась помилка.

Фенбрус ступив крок уперед і взяв хлопця за руки.

— Ба ні, жодної помилки, — заперечив він. — Хоча Фелікс і мій син, я не можу вдавати, ніби він просто створений для таких завдань. Звісно, він має конечні відвагу, хоробрість і силу, але йому бракує природженого потягу до знань — а без нього решта його чеснот порожній звук.

— Але ж… — не здавався Рук.

— Досить, — урвав Великий Бібліотекар. — Постанову цю ухвалено одностайно. — Він усміхнувся. — Хоча, зважаючи на вагомі підстави, наведені від того, хто запропонував твою кандидатуру, нічого дивного тут не було.

Рук кивнув головою.

— Професор Венвакс завжди був до мене добрий, — зронив він.

Великий Бібліотекар насупився.

— Не сумніваюся в добрості професора Венвакса, але то не він запропонував обрати тебе.

— Не він? — спантеличився Рук.

— Авжеж, ні, — озвався ззаду голос. Рук обернувся і побачив Альквікса Венвакса. — Далебі, якби все залежало тільки від мене, ти б уже давно став моїм особистим помічником.

— То я вніс твоє ім’я до переліку кандидатур, — заявив Професор Темрявознавства, який саме підійшов до них. У своїх офіційно-церемоніальних шатах він виглядав зовсім інакше, ніж у звичайному костюмі — шкуратянці, реміняччі та окулярах небесного літуна. Його темні, недремні очі метали погляди туди-сюди — повз його увагу, здається, не проходило нічого.

— Ви? — вражено вигукнув Рук і зашарівся: хай йому абищо, він говорить, мов справжній нечема. — Я хотів сказати… дякую, пане! — додав хлопець, похопившись.

Професор Темрявознавства кивнув головою.

— Я вже давненько спостерігаю за тобою, Руку, — провадив він. — На мене справили велике враження твої наполегливість і витривалість. Дарма, що іноді буває трохи неспокійно на душі через твоє бажання зігнути правила в баранячий ріг.

Рук приголомшено витріщив очі. Виходить, цей професор знав усе про його підчитування трактатів!

— Тепер затям, Руку: якщо таку поведінку ще можна пробачити бібліотекарському учневі, то для обраного Бібліотекарським Лицарем вона просто неприйнятна. — Його брови зійшлися суворим шнурком на переніссі. — Не розчаруй мене, Руку!

— Намагатимуся! — пообіцяв Рук. Професор схвально кивнув головою.

— Перед тобою довга і тяжка дорога. Трактат, якого ти напишеш, безцінний, адже тільки завдяки тому, що вчені бібліотекарі постійно збагачують скарбницю наших знань про Світокрай, ми можемо гамувати темне невігластво Сторожів Ночі, а в належний час, з волі Землі й Неба, зуміємо знайти лік і на кам’яну хворобу. Якщо ти, Руку, хочеш безпечно і з успіхом повернутися, то мусиш подорожувати інкогніто і нікому не довіряти. Одне-однісіньке необачне слово — і ви всі пропали!

І тут лунко заграли дванадцять ріжків, звіщаючи: пора трьом юним багатонадійним дослідникам давати Присягу вченого. Рук приєднався до своїх трьох нових товаришів.

Великий Бібліотекар підвів голову.

— Чи присягаєтеся ви, Стобе Луммусе, Маґдо Берлікс, Руку Човноводе, вірно служити Науці Світокраю, Землі й Неба для загального добра?

Три голоси дзвінко озвучили їхню відповідь. Не відриваючи погляду від обличчя Великого Бібліотекаря, Рук, одначе, був поглинений лише собою. Чув слова, що добувалися йому з уст — слова, вимовити які він завжди так прагнув, але навіть уявити собі не смів, що колись їх вимовить.

— Усім своїм серцем, усім розумом — присягаюсь!

Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож Ночі, стояв на одному з найвищих містків Вежі ночі. Високий, величний, він був виряджений у важкі чорні офіційні шати, а ще — в темні окуляри та металеву маску своїх власних страхів. Окуляри, як він сподівався, мали відбивати всякі уроки, які тільки могли йти від лихого ока, а маска, споряджена фракспиловим фільтром, очищала повітря, яким він дихав, від усякої зарази.

Десь унизу під ним бряжчали та дзеленчали рухомі телескопи, що крутилися туди-сюди, вишукуючи у світанковому небі щонайменшу признаку незаконної з’яви літальних апаратів. Польоти будь-яких апаратів у небі над Санктафраксом і Нижнім містом суворо заборонялося.